Мене матір народила, коли їй було 17 років, а батькові всього лиш 18. Можна сказати, що вони самі ще були дітьми. Своє дитинство я провела переважно в бабусь і дідусів, адже батьки постійно сварилися і за мною взагалі не дивилися. Та й інші за мною не доглядали, росла як билинка в полі. 
Після школи я вступила в технікум на маляра і пішла жити в гуртожиток. Якщо іншим батьки передавали харчі, намагалися чимось допомогти, то мої навіть не помітили моєї відсутності. Тоді я і зрозуміла, що нікому не важлива і треба взяти життя в свої руки.
На практиці я познайомилася з хорошим хлопцем, закінчила навчання і ми розписалися. В мого чоловіка життя було дуже схоже на моє, батьки жили у своє задоволення. Весілля ми толком не святкували, з друзями поїхали в гори і все. Батьків не запрошували, лише діда свого закликала, але він відмовився через погане самопочуття.
Згодом діду геть погано стало і він продав свою дачу й дав нам ці гроші, сказав, щоб ми відклали на власне житло. Сам він проживав в квартирі, але її нам залишити не міг, бо там була прописана його друга дружина. От ми продовжували жити в сімейному гуртожитку, а потім призбирали грошей і придбали двокімнатну квартиру.
Народилася у нас донька, потім син, ми двоє працювали, тоді я ще вчилася на заочно не бухгалтера. З цією роботою геть не помітила, як у чоловіка з’явилася інша жінка. Пробачити я такого не змогла, а він зібрав речі і пішов. Тоді я знову залишилася сама, та ще й з двома дітьми на руках. Але я не опустила рук і зайнялася власною фірмою з внутрішнього оздоблення приміщень, зараз у мене вже три великі бригади. Здала на права, купила машину і навіть трохи стала балувати дітей дорогими подарунками.
Коли сину виповнилося 15 років, я вже всюди його брала з собою, щоб він мені допомагав і розумів, як важко заробляються гроші. Син вже вчиться на першому курсі в університеті, донька теж навчається. Сказала дітям, що буде у них власне житло, якщо вони добре закінчать університет.
Донька гірше вчиться і думає лише про хлопців, але я намагаюся їй донести, що дійсно треба від цього життя. Нещодавно я виграла один тендер на внутрішню обробку декількох будівництв, ось там і пригледіла дві однокімнатні квартири для своїх дітей. Чекаю, щоб добудувалися квартири і тоді куплю, діти щасливі. Але квартири будуть оформленні на мене, щоб вони не зробили помилок і не розміняли житло на дурниці.
І син, і донька злилися на моє таке рішення, але я знаю, що роблю правильно. Якщо не хочуть дотримуватися моїх умов, то нехай зароблятимуть своє житло. Можливо, це занадто строго, але я знаю, як буде краще для них.
Я важко заробляю на життя і хочу, щоб діти цінували мою працю.
Що ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!