Я ледь сльози стримувала, дивлячись на хлопця у формі. Тоді витягла 200 гривень і сунула йому в кишеню

Мені навіть уявити було важко, що події Другої світової, які мені колись переповідала бабуся, стануть жахливою реальністю. Що ми теж здригатимемося від вибухів та прокидатимемося від звуків сирени. Хто б міг подумати, що в 21 столітті таке реально.

Але цього передбачити, на жаль, не міг ніхто.

Ось нещодавно я їхала в автобусі. Транспорт був ущент забитий – пообідня пора, усі поспішали додому. Я встигла забігти перед закриттям дверей. Передала за проїзд і почула гамір біля задніх дверей. Когось притисло дверима. Подумала, що йшлося про старшу людину – напевне з реакцією погано. Чи ще щось.

Проблему вирішили. У напруженій тиші ми проїхали кілька зупинок. Нарду поменшало. І ось я помітила в кінці автобуса хлопця у військовій формі з дуже втомленим обличчям. Хоч люди й повиходили, але вільних сидінь усе одно не було.

Мені ж галантно поступився місцем якийсь хлопчик. Через декілька зупинок військовий підійшов і сперся на поручень біля мене. Він виглядав таким втомленим. На ньому лиця не було. Буз сумнівів: людина їхала з проклятої війни. Це було видно і по обличчю, і по тому, як він морщився, переступаючи з ноги на ногу. Імовірно, мав якусь травму. Як прикро… Ще такий молодий парубок…

Я трохи повагалася, а тоді звернулася до нього з проханням сісти на моє місце. Вояка відмовився. Я притихла. Після грубого НІ не знала, як ще звернутися до солдата.

Я сиділа і не бачила нашивок на його рукаві. Але коли встала, щоб підійти до виходу, помітила шеврон із написом «Кіборг». Тоді похапцем запитала, чи він прямує додому.  Той тільки головою кивну. «Тяжко?» — вирвалося з моїх вуст. Чоловік ще більше похилив голову, киваючи. 

Мені так захотілося розплакатись. Але я трималася.

Усі довкола нашорошили вуха, не зронивши ні слова. Через декілька хвилин я дістала з сумки кілька сотень – усе, що мала із собою. Сунула гроші чоловікові в кишеню. 

«Візьміть. Купите дружині квітів чи мамі цукерок. Це тільки дрібниця.. Бо не знаю, як вам ще дякувати…- прошепотіла я.

Пошепки

Вояк почав заперечувати. Казав, що гроші у нього є. Видно було, що розгубився.

Я не хотіла навіть слухати відмовки. Це й справді був мізер, яким я могла йому віддячити. 

Раптом військовий додав: «Та що ми там на передові без вас… Тільки думки про сім’ю, рідних і народ тримають нас…»

«Це ми без вас ніхто!»-  у мене на очах з’явилися сльози.

 “Дякую вам!”- крикнув мені чоловік, коли я, витираючи з очей сльози, вибігла на першій кращій зупинці.

Вдома я ще довго плакала, пригадуючи цю пригоду. Здавалося, я вже давно стільки різних емоцій не проживала. Так багато хотілося ще сказати тому героєві. За стільки подякувати. Але я впевнена, що він усе й так зрозумів. 

Так мрію, щоб усі наші захисники повернулися додому живими і  здоровими. Щоб їхні сім’ї знову були щасливими, а в країні панував мир. 

Почуй мене, Боже!

Що ви сказали б цьому чоловікові, опинившись у такій ситуації?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna
Adblock
detector