Мій син не спитав дозволу, коли на третій день війни вирішив піти на фронт. Для мене це стало страшним ударом. Я пишалась його позицією, хоча й була розлючена.
Згодом почалось найважче – син міг на кілька днів зникнути, зв’язку із ним не було зовсім. Я втратила спокій, зовсім не могла спати.
Пам’ятаю, як після чергового схожого випадку, мені все ж вдалося додзвонитися до сина. Розмова була зовсім коротка:
– Любий, як ти?
– Все нормально.
Мене обурювало, що він відповідає так коротко. Невже важко розказати в деталях, що там з ним, чи він їв, чи спав, який в нього настрій. І так щоразу.
Знадобився рік, аби я зрозуміла – він каже лише те, що може сказати. Син дістав поранення, лежав в госпіталі. Я приїхала в інше місто, аби бути поруч. Та навіть, коли він був близько, страждав від болю, то однаково відповідав своє “нормально”.
І лише тоді, спостерігаючи за ним, у мене відкрились очі. Це “нормально” – не просто слово. Тож коли військові так відповідають, спробуйте не вимагати більшого.
Ми живемо своїм життям, ходимо в кафе на каву, замовляємо одяг онлайн, плануємо вихідні. А нашим захисникам не треба нічого планувати, це вже зроблено за них. Вони не сплять вночі й мріють про зустріч з дітьми та коханими. Воїнам доводиться митися вологими серветками, в них немає змоги прийняти душ. Вони сплять на холодній землі – і лише у снах бачать чисту постіль. Наші герої їдять те, що є і не обирають. Ці люди перебувають у пеклі, дивляться в очі смерті й втрачають друзів.
Це слово “нормально” – спроба приховати від інших увесь жах, який доводиться проживати щодня бійцям ЗСУ. Таким чином вони нас захищають, будують невидиму стіну, аби залишити нам нормальний світ. Тож намагайтесь ставитись з розумінням до тих, хто дарує нам можливість жити у вільному світі.
А як ви спілкуєтесь з військовими?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!