Кілька тижнів я просила доньку приїхати мені допомогти на городі, та вона так і не з’явилась. А спека така страшна, що я все боялась йти працювати. Та врешті не витримала і взялась за лопату.
Пів дня працювала на городі та раптом відчула, що зовсім мені зле. В очах потемніло, в голові запаморочилось, я сіла просто на землю. Не знаю скільки часу минуло, коли почула голос.
– Що з вами? Викликати швидку!
Я підняла очі та побачила молоду жінку. Я її не знала і це мене здивувало, адже в нашому селі усі всіх знають. Незнайомка допомогла мені, відвела в хату. Я запропонувала їй чай. Виявилось, що ця жіночка переселенка з Херсонщини. Вона розповідала, що колись мала велику ділянку землі та заробляла на життя вирощуванням городини. Та мусила все покинути, адже має трьох дітей. Чоловік на війні загинув.
– Доню, приходь мені допомагати, я платитиму!
– Я прийду, але грошей не треба, мені не важко.
– Де ж ти живеш.
– Поки в баби Каті на околиці, та скоро поїдемо в інше село.
– А чому?
– Тут нам житло знайти не можуть. То нічого, десь знайдемо притулок. Хто ж думав, що маючи все ми станемо безхатьками.
Наступного дня Світлана прийшла із самого ранку і за кілька годин всю роботу виконала. Грошей не взяла, ледве я їй городини набрала.
На емоціях я розповіла все донечці. Та вона зовсім не зраділа.
– Мамо, ти що чужих пускаєш? Ще й переселенців. Вона навмисно тебе здурити хоче. Певно так вони й працюють, вишукують самотніх аби житло забрати. Більше її не пускай.
– Що ти таке говориш? Це чесні люди!
Та донька не слухала. У нас із нею не дуже добрі стосунки. А все тому, що після смерті мого чоловіка Оля хотіла продати будинок, а гроші собі забрати. На квартиру. Я ж відмовилась, адже свого життя в іншому місті не уявляла. Тоді Оля вимагала, аби я до Італії поїхала, їй на квартиру заробити. Та в мене проблеми з серцем почались, побоялась. От і залишилась сама у двоповерховій хаті. Тепер донька про мене згадує лише коли треба городину забирати.
Думала я кілька днів поспіль, а тоді запропонувала Світлані у мене пожити з дітьми. За це вона мала мені допомагати по господарству. Олі я навіть не казала про своє рішення. Та минуло кілька тижнів і донька приїхала. Коли вона побачила квартирантів – страшенно розлютилась.
– Як ти негайно їх не виженеш – мене більше не побачиш!
– Ну, що ти таке говориш. Приїжджаєш раз на пів року, а так я постійно сама. Маєш радіти, що є кому за мною приглянути!
– Не маєш ти права! Це і моя хата!
Поїхала донька і більше мені не дзвонить. Не знаю, як тепер бути. Світлана мені дуже близька стала і діти в неї такі щирі. Не хочу її ображати, як людей в такій важкій ситуації вигнати. Та й мені хто ж допомагатиме. Скажіть, що робити?