Коли я навчалася у випускному класі, мені в коханні зізнався хороший та щирий хлопець — Іван. Правда, в той період я не хотіла стосунків, тому ігнорувала його знаки уваги. Проживала я ще тоді в селі з батьками, які мені завжди говорили про навчання, а про стосунки і мови бути не могло. Тим більше і я, і матір побоювалися батька — він був владним чоловіком.
Склала я іспити, вступила до університету й переїхала в місто. Ще з дитинства я мріяла бути вчителькою, але тато наполіг на медичному інституті, тому я погодилася. Там, окрім навчання, я нічого не бачила, мені було дуже важко. Приїжджала додому лише на вихідні. Так на третьому курсі батько сказав, що мені пора виходити заміж. Я була шокована, адже навіть не мала ще серйозних стосунків, та й з хлопцями я не спілкувалася в той період.
Потім я зрозуміла, що батько вже обрав для мене кандидата. Моїм чоловіком став військовий, який був старший за мене на цілих 10 років. Я була шокована і не хотіла заміж за Олександра, але мене ніхто не запитував, я лише гірко плакала ночами. Олександр навіть не намагався краще зі мною познайомитися, він отримав розподіл за кордон і не хотів туди їхати сам, тому весілля йому було потрібне якнайшвидше.
Спільне життя з Олександром було схоже на подружнє життя моїх батьків: я не мала права працювати й висловлювати свою думку, всі гроші він мені давав лише в тому випадку, якщо я звітувала після кожної покупки, вся домашня робота була на мені.
Так минуло три роки. Я дуже втомилася від такого життя. В мене було таке враження, що я живу не з чоловіком, а з начальником. Ще й йому постійно все не подобалося, то готую не так, то прибираю не так, вгодити йому було дуже складно.
Я набралася сміливості і вирішила піти від чоловіка. Вдома мене почав виховувати батько й відправив назад до чоловіка, сказав, що не дозволить мені заплямувати честь сім’ї.
Згодом я завагітніла й народила сина, а Олександр почав мені зраджувати. Спершу мене це ображало, але потім я геть припинила звертати на це увагу, мені було на нього абсолютно байдуже. Я прибирала вдома, готувала й виховувала нашого сина. Коли я набрала декілька кілограмів, ми взагалі припинили жити як чоловік з жінкою, для нього я остаточно перетворилася на домогосподарку.
Так ми прожили 20 років, хоча життям назвати це було складно. Син виріс, і тоді я наважилася на розлучення. На той час мені було 40 років. Чоловік скандалив, не хотів мене відпускати, я навіть і не сумнівалася, що так буде. Правда, я все вирішила остаточно, зібрала речі й поїхала до батьків.
Згодом я почала спілкуватися з Іваном, він був розлученим, від попереднього сина мав двох доньок. Наші стосунки стали швидко розвиватися й згодом ми одружилися. З Іваном я неначе знову народилася на світ. Я не знала, що таке жити в коханні до цього часу.
Івану я хотіла готувати, прибирати в нашому домі, мені хотілося бачити його усміхненим, заради нього я готова на все — тоді я зрозуміла, що таке справжнє жіноче щастя…
Що ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!