У 2019 році я вийшла заміж за Володимира. Однак, не поспішала ще ставати мамою. Ми хотіли спершу купити свою квартиру, відкрити власний бізнес. Ну от просто твердо стояти на ногах.
І ці плани ми здійснили. Володя спершу працював механіком на СТО, а потім назбирав грошей та відкрив власний сервіс. У 2021 ми переїхали з орендованої, однокімнатної квартирки у наше гніздечко. Зробили гарний ремонт, їздили відпочивати закордоном.
А потім почалася війна. Я не знала, чи прокинуся наступного дня живою. А про дитину взагалі всі думки відганяла. Тоді боялася навіть думати про вагітність. Сподівалася, що через декілька тижнів ця війна закінчиться, що ми знову заживемо, як у старі-добрі часи.
Але вже наприкінці літа стало ясно, що ця війна надовго. Може тривати навіть роками. Ніхто ніяких прогнозів з військових чи політиків не давав. І ми з Володею почали волонтерити. Наша сусідка збирала одяг, продукти, гроші. Ми все возили у притулки, віддавали біженцям, плели маскувальні сітки.
У вересні сусідка попросила її відвезти до сиротинця. Казала, що там багато дітей, чиї батьки загинули під час окупації. Ми накупили багато іграшок, підгузків, дитячих сумішей, одягу, книжечок.
І там я побачила Зорянку – дворічна дівчинка, яка тихенько гралася конструктором.
– Ох, бідолашна дівчинка. Вона сама з Харкова. Її батьки, бабуся та дідусь загинули під час обстрілу ще у квітні. Тільки вона дивом вціліла.
– А що трапилося?
– Ракета. Вночі прилетіла. Від батьків живого місця не залишилося, старенькі померли у лікарні. А на ній ні подряпинки не було.
Я просиділа з Зорянкою майже три години. А коли приїхала додому, то почала гірко плакати. Чоловік почав мене утішати та я на емоціях розказала про Зорянку.
– Поїдемо завтра до неї. Провідаємо. Ти ніколи не плакала, а тут маленька дівчина розчулила…
Тиждень ми навідувалися у гості до Зорянки. Купували їй іграшки, солодощі, виходили на майданчик гратися. І тої неділі я помітила, що чоловік ходить якийсь насуплений. Зі мною майже не говорив, тільки з кимось радився по телефону постійно.
– Володю, щось трапилося?
– Знаєш… Я вважаю, що нам краще не слід їздити в сиротинець.
– Чому?!
– Бо я хочу всиновити Зорянку.
Як я тобі почала плакати і стрибати від щастя – словами не передати. Одразу в домашньому одязі та капчиках вибігла до машини, так і поїхала в сиротинець. На щастя, через декілька днів ми оформили всі документи та забрали донечку додому.
Зорянка одразу почала нас називати мамою і татком. А 1 січня я дізналася, що вагітна. У нас буде хлопчик.
До тих подій я не вірила в долю. Однак, зараз зрозуміла, що сам Бог послав мені Зорянку. Ми з чоловіком так сильно її любимо. І вона чекає на свого братика.
Робіть добро! Бог все побачить та обов’язково вам віддячить!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!