Я не хотіла тих дітей. Просто зібрала речі й пішла з дому. А малі все плакали. Лишень тепер розумію, що тоді сталося

Щойно ми одружилися, я дізналась, що вагітна. Та я цього зовсім не планувала. Хотіла кілька років пожити так, тим паче мала гарну роботу і мріяла про підвищення. Вмовляла чоловіка:

 – Мені всього 22 роки, ну яка дитина?

 – І що ти аборт зробиш? І як з цим житимеш?

 – Я не знаю, просто не готова до дітей.

 – Але це і моя дитина. І я готовий до батьківства. Обіцяю з усім допомагатиму. Та й моя мама поруч, будь-якої миті прийде.

Я погодилась зберегти вагітність. Та думки про те, що я не хочу дитину – не покидали. На четвертому місяці я дізналась приголомшливу новину. Лікар привітав нас, повідомивши, що буде двійня. Я не могла заспокоїтись, ридала кілька днів поспіль. Та згодом чоловік переконав, що в цьому є й свої переваги. Один раз народжу, а далі вже зможу будувати кар’єру.

Врешті мій стан суттєво покращав. Я купувала різноманітний дитячий одяг і раділа, готувала дитячу кімнату. А потім пологи. Вони були вкрай важкі. Я навіть до реанімації потрапила. Та врешті прийшла до тями. Не можу передати словами почуття, які були тоді. Та я не відчувала материнського інстинкту, а лишень провину за його відсутність.

Згодом мене виписали додому. Ми вирішили, що якийсь час свекруха житиме із нами, аби допомагати. Перші тижні я навіть не пам’ятаю, так важко було. А потім з кожним днем мені здавалося, що я погана матір, не можу впоратися і все роблю не так. А  свекрусі все вдавалося так легко. 

Одного дня я прокинулась зранку і зрозуміла, жити так надалі не зможу. Поки свекруха гуляла з дітьми, я просто пішла, зібравши маленький рюкзак речей. Я поїхала до своєї сестри в Італію. Залишила своїх немовлят, наче зозуля.

Вже за тиждень я невимовно шкодувала, що так вчинила. Та мені бракувало сил зателефонувати додому. А згодом це відчуття лишень посилювалось. Так минув рік. І врешті я не знаходила собі місця. Тому  й повернулась додому. Та коли чоловік побачив мене на порозі, лишень сказав:

 – Повертайся туди, звідки прийшла!

Пошепки

 – Дозволь хоч побачити дітей!

 – Ні, йди геть!

Ту ніч я спала під дверми, на холодному бетоні. Зранку до мене вийшла свекруха. 

 – Доню, ну що ти?

 – Я не знаю, як пояснити, я наче хвора була. Та я не виправдовуюсь, я дуже завинила.

Далі вона пішла, крізь двері я чула крики чоловіка. А потім вони вийшли вдвох.

 – Це твій шанс, останній. Якщо знову підеш – це назавжди.

Я не знала, як дякувати. Минуло пів року, мені вдалося налагодити стосунки з чоловіком і я обожнюю своїх хлопчиків. До скону дякуватиму свекрусі за її добро і розуміння. Лишень тепер я розумію, що мала серйозні проблеми із психікою. І раджу усім матерям звертатися до спеціаліста, аби подолати цей стан.

Як вважаєте, такі вчинки слід пробачати? Що б ви зробили?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!