Я з Бурштина, але вже 15 років живу в Івано-Франківську. Переїхала сюди на навчання, потім одружилася. Мій чоловік, до речі, також не місцевий, з села Товстолуг, то Тернопільщина.
За роки ми досить добре обжилися у місті. Купили трикімнатну квартиру, відкрили свій невеликий бізнес – продаємо м’ясо та ковбаси на базарі. Син та донька вже дорослі, ходять до школи, вчителі їх нахвалюють.
Час від часу мій Денис їздив до мами у село. Переважно, такі поїздки припадали на вихідні. Інколи я його відпускала, інколи ні. Адже вдома треба лад навести, щось пересунути, допомогти мені з бізнесом. Я ж сама не буду і прибирати, і працювати, то нечесно.
Однак, свекруха, Галина Василівна, полюбляла нам понити у слухавку. “Ой, а чого ви не приїжджаєте?”, “Ой, а мені так самотньо”, “Ой, а я вас так чекаю”. От наче ми планів ніяких не мали, треба все кидати та їхати в село. У неї в тому селі повно сусідок, хай з ними розважається.
Тим паче, там всі пенсіонери, дітей майже нема. Тому Олексієві та Марійці нудно в бабусі. Нема з ким у футбол пограти чи в ляльки. Добре, що хоча б інтернет є і діти сидять у гаджетах.
Місяць тому у свекрухи був ювілей, 65 років. Вона нас запросила у село, мовляв, хоче відсвяткувати в колі родини. Мала ще приїхати тітка з чоловіком та онуками.
– Слухай, а скільки мамі будемо дарувати? 3 тисячі гривень стане?
– Пф, 30 тисяч не хочеш? Постав тисячку в конверт, я куплю їй ще пачку цукерок і все. Твоя мама і так ті гроші не витратить, а собі відкладе.
– Та може півтора тоді?
– Денисе, ми ж планували купити телевізор в кухню. Забув? І ще комплект пральної машинки та сушки. Вони дуже дорого коштують.
Їхали ми майже 3 години по тій жахливій дорозі. Я вже подумки лаяла всіх, кого згадувала. Бо там яма на ямі, чесно. Діти ще й до останнього не хотіли їхати, вигадували, що їх животи болять. Тільки Денис пригрозив ременем – одразу в машину заскочили.
– Ой, любі мої зайченятка приїхали! А бабуся для вас стільки подарунків накупила! – плескала у долоні свекруха.
Я не очікувала, що пані Галина так підготувалася до нашого приїзду. По-перше, купила дітям подарунки. Олексію взяла футбольний м’яч, бо старий порвався, а Марії – нову ляльку барбі з іграшковою машинкою. І це були дуже дорогі та якісні забавки.
А потім я зайшла до хати та побачила той розкішний стіл. Шашлик, 4 салати, запечена картопля, пляцки Спартак, Сирник і Медівник. Скільки то часу треба стояти на кухні, аби таку смакоту приготувати!
Швиденько побігла до машини, дістала 3 тисячі гривень та доклала в конвертик.
– Діти, нащо так багато? То страшні грошища.
– Пані Галино, для вас нічого не шкода.
На жаль, тітка та її чоловік не змогли приїхати. І я уявляю, як би пані Галині було образливо, якби ще ми не провідали її в таке велике свято. А вона старалася!
– Той, діти, ви сидіть, зараз я в цеберко води наберу на чай.
– А як то ви у відрі воду кип’ятите?
– Ну в мене той, чайник зламався. Тому все набираю з цеберка, там криниця є.
Після того застілля я усвідомила, що дуже не гарно ставилася до свекрухи. Вона ж завжди тепло мене приймала в гості, просила внуків приїздити. І це село, тут чисте повітря, гана погода, поруч ліс, можна по гриби піти. А через дорогу річка, там всі купаються.
Тепер ми стараємося частіше приїздити до пані Галини в село. Я купила їй новий електричний чайник, який швидко нагріває воду і зберігає температуру. Звісно, її кухня потребує негайного ремонту і ми думаємо у вересні почати роботу. Так, свекруха не знає про це. А їй треба? То буде від нас такий невеличкий подарунок, відправимо її в санаторій на час ремонту. Я вже вибрала холодильник, стіл та мікрохвильовку.
От знаєте, я ще собі на ті телевізори та пральні машинки зароблю. А от хто допоможе пані Галині, як не ми?
Тому, шановні невісточки, по можливості не забувайте про свекрух. Адже вони нам як друга мама. Цінуйте та оберігайте їх!
Ви погоджуєтеся з такими словами нашої читачки?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!