Я прожив з дружиною 30 щасливих років. Не скажу, що це були безхмарні роки, бо були в нас і сімейні чвари, і негаразди, і з’ясування стосунків. Але все ми пройшли разом. У нас троє дітей. Нині вже маєм онуків. Досі я думав, що живу самодостатньо і мені нічого не треба. Та пів року тому я зустрів її – Вероніку.
Вона була моєю студенткою. Я викладав економіку в університеті. В принципі, в моєму оточенні завжди було багато юних дівчат. Але я ніколи не звертав на них уваги. Ніка вирізнялася з-поміж інших не лише красою і розумом. Я був дуже заклопотаний у ті дні, бо писав дисертацію. Я багато працював вночі і мало уваги приділяв дружині. Під час заняття я часто відволікався на власні роздуми, був неуважним та розсіяним, що викликало глузування моїх студентів. Та Ніка дивилась на мене уважно і зосереджено. Це й спонукало мене проявити цікавість до її особи. Вона навіть затрималась після пари, щоб запитати, чи добре себе почуваю. Я був зворушений такою турботою. І обіцяв пригостити її кавою. Отак ми і познайомились.
З Нікою було просто і легко. Я й не помітив, як мною заволоділо постійне бажання бути поруч з цією людиною – дарувати їй квіти, запрошувати в кіно, проводити разом вечори. А над усе хотілось прокинутись поруч із Нікою і провести день в її оточенні. Одного разу вона сказала мені, що втомилась від ролі коханки:
– Для мене все серйозно і я хочу пов’язати з тобою своє життя. Я не можу більше ховатись від своїх однокурсниць. Я хочу, щоб ти був лише моїм!
Я не знаю, чи готовий зруйнувати свої сімейні стосунки і повністю віддатися цим почуттям. Своїй дружині я довіряю. Разом ми багато пройшли. Чи можу я все кинути, щоб розпочати нові стосунки?