Моя донечка народила власну донечку. І тоді я зрозуміла, що вона назавжди залишиться для мене дитиною.
Як тільки онучка з’явилась на світ, усі зібрались навколо неї. Цікавились, як вона виглядає, як почувається. А я стояла біля донечки, витираючи їй сльози.
У той момент я не почувалась бабусею. Я почувалась мамою, чия дитина потребує уваги, підтримки та любові.
Я не могла зімкнути очей, поки моя дитина мучилась від болю у грудях, від недоспаних ночей та нових, незрозумілих їй проблем. Весь цей час я була поруч. Як тінь. Непомітна, але завжди напоготові. 
Коли донька ще спала зранку, я виносила внучку в іншу кімнату. Забавляла її іграшками, колихала. Робила все, аби моя дитина почувалась хоч трішки краще.
Я готувала їсти, прибирала, змушувала доньку не пропускати обід та вечерю. Давала поради тоді, коли про них у мене просили. Моє життя зупинилося. Я сама поставила його на паузу заради донечки.
Бо ніхто не знає, як їй важко насправді. Чоловік, свекруха, подруги – ніхто з них не відчуває того, що відчуваю я.
До кінця своїх днів я – мама. І тільки мами мене зрозуміють.
Знайомі відчуття? Діліться в коментарях!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!