– Даша, війна почалась, прокидайся!
Той ранок я не забуду ніколи. Я збирала дитячі речі й плакала. Коли ми вже підійшли до автівки чоловік сказав:
– Їдьте до Франківська до мами. Я скоро вас дожену.
Ми поїхали, я нічого не розуміла. Все наче в тумані було. 25 лютого наше місто окупували, а Рома так і не приїхав. Я дзвонила й благала його, та він казав, що вже не може покинути місто. Колони обстрілюють. Потім я втратила зв’язок із чоловіком.
Лишень коли Бучу звільнили мені повідомили страшну правду.
– Вашого чоловіка розстріляли. Його тіло розпізнали, знайшовши документи в нагрудній кишені.
Як я могла в це повірити. Він такий великий і сильний, спортсмен, чемпіон по дзюдо. Хто ж міг його здолати? Врешті я приїхала і переконалась – це мій Рома. Його тіло закопали у разом з іншими. Згодом нам вдалося влаштувати справжні похорони. Лишень наприкінці літа я повернулась додому. Це було важко, жити в рідних стінах без чоловіка. Щастя, що хоч стіни цілі.
Одне мені ніяк не давало спокою – чому ж він не виїхав? У нас немає рідних в місті, він не мав за ким вертатись. Чому ж він не поїхав з нами?
Я почала розпитувати усіх знайомих, сусідів і його колег. І тоді дізналась правду. Щоправда, гірку. Друг Роми Василь розповів:
– Не добре, що ти маєш про все так дізнаватися. Рома хороший був. І любив вас.
– Про що дізнатись?
– Річ у тім, що він залишився, аби забрати одну жінку.
– Яку ще жінку? Хто вона?
– Надя, ти, мабуть, її знаєш.
Він усе розповів. Виявилось в мого Роми вже давно були стосунки з місцевою вчителькою. Я не втрималась і знайшла її. Вона відчинила мені та відразу ж обійняла. Я відсахнулася. Розумію – горе в нас спільне, та це вже зайве.
– Мені шкода. Я ніколи не хотіла, щоб все так сталося.
– То навіщо з одруженим чоловіком крутили?
– Все вийшло випадково. А потім ми не могли зупинитися. Це була пристрасть, та не кохання. Скажу відразу, Рома ніколи не збирався покидати сім’ю. Йому просто бракувало гострих відчуттів. Знаєте, чоловіки після 40 шукають пригод. А ще до початку війни він покинув мене. Та він чесна і добра людина, того й схотів врятувати.
– Чому ж ви не виїхали?
– Моя мама дуже хвора, лежача, я не могла її покинути. Рома шукав машину, щоб можна було нормально вивезти маму. Знайшов і саме їхав до нас, коли його обстріляли. Він зупинився і вийшов, хотів здатися, та його вбили.
– Ви розумієте, що він помер через вас? Діти без батька залишились.
– Сподіваюсь, ви зможете мене пробачити!
Я йшла додому і мене розривало від почуттів. Злість, розпач, смуток. Як він міг нас так покинути? Не знаю, як з цим жити. Як згадувати його і не гніватись. Порадьте, як пробачити того, хто вже не з нами!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!