Бабу Стефу усі в нашому домі поважали. Добра і щира жінка, яка все життя працювала кондитером. Згадую, коли ми були дітьми вона виносила у двір печені горішки зі згущеним молоком і пригощала просто так. Такої смакоти я ніколи більше не куштувала. Завжди заздрила її донечці Марині, яка могла без обмежень їсти смакоту.
Я була молодша за доньку Стефи всього на десять років. Тому добре пам’ятаю, які в неї були стосунки з матір’ю. Дівчина мала найкращий одяг, безліч репетиторів. Ненька все робила, аби її донька зростала успішною. Згодом Марина вступила в університет, і в цьому їй також допомогла мама, адже особливим розумом вона не вирізнялась. А після здобуття освіти її влаштували на гарну посаду в місцеву адміністрацію.
Потім я почала помічати, що Марина вкрай рідко провідує свою маму. Мені тоді було всього 15 років. Пам’ятаю, як вирішила прийти до Стефи в гості.
– А я вас провідати вирішила. Щось Марину давно не бачила. Все в неї добре?
– Та їй часу бракує. Роботи багато, вже й з хлопцем своїм розписалась, живе тепер окремо.
Потім вже і я поїхала на навчання. Якийсь час жила в іншому місті. Та постійно згадувала свою добру сусідку. Мама розповідала, що Марина з часом гарну посаду отримала, начальником стала. Діти в неї повиростали.
Роки минали, я забрала свою маму до себе і вже не приїжджала в рідне місто. Та коли мені було 45 років вирішила продати мамину квартиру і розділити гроші між своїми дітьми. Тоді й приїхала додому. За кілька днів зрозуміла, що зовсім не видно Стефанії. Почала розпитувати сусідів.
– А де ж баба Стефа?
– А хіба ж ви не чули? Її донька в будинок для літніх відправила.
– Як так?
– Ось так. Квартиру продала. А вона, до слова, начальник управління у нас, поважна особа, мітить на посаду мера.
Так прикро мені стало. Зібралась і поїхала туди. Коли увійшла – очам своїм не повірила. Пошарпані стіни, ще радянський ремонт і дуже неприємний запах. Не уявляю, як взагалі там перебувати можна. Я знайшла кімнату Стефи. Всього там перебувало чотири особи, одна з них на інвалідному візку.
– Доброго дня! Впізнаєте? Я до вас!
– Яке щастя! Дякую, що приїхала!
– Як ви тут? Чому погодились на це.
– Доню, я сама Марині запропонувала. У неї справ багато, не може мною опікуватись, розумієш?
– Так, але можна було заплатити доглядальниці.
– Не переймайся, тут гарні умови, добрі працівники, годують. А Маринка щотижня мене провідує.
Раптом втрутилась інша бабуся.
– Та все вона вигадує. Ніхто до неї не приїжджає. І годують тут жахливо, ставлення, наче до худоби. Усі ми тут мами впливових людей, от лиш нікому не потрібні. Мій син, оно, цілісінький завод має. І що?
Кілька годин я там сиділа. А коли йшла, на серці був страшний тягар. Обіцяла повернутися, а медсестрі заплатила, аби більше уваги Стефі приділяла. Не розумію, як таке могло статися? Невже не шкода матері? І така людина хоче ще й мером бути?
Як гадайте, це нормально батьків в такі заклади відправляти? Ви б зі своїми так вчинили?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!