Мені 18 років, навчаюсь на першому курсі університету. Та так сталося, що я завагітніла. Але я не вважала, що це проблема, адже у нас з Іллею чудові стосунки. Він дуже зрадів, хоча ми одногрупники та він також ще молодий. Утім, ми вирішили дитинку залишити.
Я не мала сумнівів – мама мене підтримає. Вона ж сама у 20 народила і ніколи не зізнавалась, хто мій батько. Вочевидь, він не визнав дитини.
Тож я прийшла до неньки й повідомила новину. Та її реакція була далеко не адекватна.
– Я не збираюсь бути бабусею в 38 років! Що ти собі вигадала? Завтра підемо до лікарні, я про все домовлюсь.
– Ми з Іллею вирішили залишити дитину.
– Тоді на мою допомогу не розраховуй.
– Але ж бабуся тебе не покинула? Як ти так можеш?
– От і дарма, може я б собі тоді життя не зіпсувала. А як не хочеш жити за моїми правилами – збирай речі та нехай Ілля про тебе дбає.
Словами не передати, як важко було чути таке від матері. В сльозах я складала одяг в сумку. Ілля жив у гуртожитку, тож залишитись в нього я ніяк не могла. Разом ми поїхали в село до його батьків. Вони нас прийняли дуже добре, зраділи та пообіцяли, що все буде гаразд.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Потім ми з Іллею перевелися на заочне відділення. Він влаштувався на роботу. Мені вдалося стати на біржу, щоб потім отримати декретну виплату. Врешті ми розписались, винайняли невеличку квартиру на околиці. Свекри часто до нас приїжджали, допомагали, домашні продукти привозили. Натомість моя мама навіть не з’являлась. Було надзвичайно прикро розуміти, що чужі люди люблять мене значно більше, ніж рідна. Якось я зізналась мамі Іллі:
– Я ніколи не зможу вам віддячити! Якби ж моя мама була така!
– Доню, не злись на неї, це лише тобі шкодить. З часом твоя мама дуже шкодуватиме.
Згодом я народила. Свекруха увесь час була поряд, допомагала мені. А ненька не з’являлась. Я все ж їй написала: “Вітаю, ти тепер бабуся!” Та відповіді не було! Потім знайомі мені розповіли, що мама знайшла нового чоловіка і живе з ним. Тобто їй лише на руку, що я пішла і не заважаю.
Не знаю, чи зможу колись пробачити. І взагалі, чи треба?
Ви б спілкувались з ненькою після такого?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!