Вже стільки років Віра жила у своєму будинку в селі, яке колись їй було чужим. Вона міркувала про те, як відкрити сину страшну таємницю.
Ще за часів Союзу Віра переїхала сюди жити з маленьким сином на руках. Люди багато тоді обговорювали цю незнайомку.
– Де її чоловік? Чого сама приїхала?
– Чому не залишилась там, де досі жила?
– Як це дитина без батька житиме?
Та Віра на ці балачки не зважала. Їй потрібно було сина ростити. Вона влаштувалась на місцеву ферму, де працювала всі роки, також людям по господарству допомагала та будинки штукатурила.
За свою працьовитість та добру вдачу місцеві її прийняли та полюбили. І стало чуже для Віри село – рідним домом.
Син Олексій теж клопоту не завдавав. Старанно вчився та мамі допомагав. Тільки все про тата допитувався, але Віра мовчала.
Закінчивши школу, вступив до університету, де згодом і залишився працювати. Віра раділа, що син матиме кращу долю, ніж вона.
Олексій до матері приїздив все рідше, а якось приїхав, але не сам.
– Знайомся, мамо, це моя дружина Рита – радісно сповістив матір.
У Віри сльози покотились з очей, як же це син уже рік, як одружений, а вона нічого не знала. Їй прикро було, що син не познайомив їх раніше.
Олексій з Ритою трохи погостювала та поїхали. Віра знову залишилась сама.
– Чого ти так холодно до мами? – питала Рита чоловіка.
– Бо не можу пробачити, що вона нічого не розповідає про тата. Я її люблю, але й батька знати хочу, а вона все мовчить.
Далі син все рідше приїздив. То автобус не їздить, то часу немає, то роботи багато, то діти маленькі.
Вже Віра двох онуків мала, яких бачила лише кілька разів.
Так минали роки. І от Вірі 95. Вона пішла до церкви на службу, то якраз була неділя, ледве дошкутильгала. Коли відчинила двері храму, то побачила усіх своїх близьких людей. Там був і Олексій з Ритою, їх діти, та навіть онуки. Віра завжди мріяла зібрати біля себе всіх найрідніших.
Після служби поїхали в місто до ресторану на святкування ювілею Віри. Іменинницю усі вітали, дарували подарунки та говорили тости. Вона ніколи не була у таких закладах і не їла такий смачний торт, зроблений на її честь.
Тоді Олексій знову запитав про тата. Віра страшенно боялась цієї розмови, та вирішила нарешті відкрити правду.
– Я не знаю, синку, ні хто твій тато, ні хто твоя мама – промовила Віра тремтячим голосом.
Всі завмерли від цих слів, боялись навіть дихати.
– Як це, мамо?
– Ще до переїзду сюди, я поверталась з роботи через ліс. Там почула плач дитини, то був ти. Я забрала тебе. Твоя мама не хотіла, щоб ти загинув, бо залишила там, де люди ходять, але мабуть не мала змоги виростити тебе. Всі документи я оформила і подалась з дитиною світ за очі. Ніколи тобі про це не говорила, бо боялась, що коли дізнаєшся правду, то покинеш мене. А ти ж для мене цілий світ, я дуже тебе люблю.
Після почутого Олексій кинувся до Віри. Почав її обіймати і цілувати старенькі руки.
– Ти і тільки ти моя мама. Іншої мені не треба.
Після цього Олексій зрозумів силу материнської любові та жертовності. Почав частіше приїздити, але й почувався винним, що завдавав мамі болю своїм розпитуванням та образою.