Я онуків сама виховувала, хоч вже не молода. Діти мене використали, а врешті покинули. Тепер я нікому не потрібна

От сиджу зараз в порожній хаті й думаю, де ж я помилилась? Що не так зробила? Жила завжди по правді, намагалась всім допомагати. Ми з чоловіком обидвоє на заводі працювали в райцентрі, а жилі неподалік в селі. 

Згодом я народила донечку Марійку. Так ми тішились, що вдома помічниця буде. А тоді якось так сталось, що через рік ще й синочка Бог нам подарував. Жили собі, працювали, важко було, утім ніколи не скаржились.

Згодом донька підросла й вирішила вступити в технікум на кравчиню. Ми її підтримали, хороша професія, завжди копійка буде. Та зовсім не думали, що в селі вона не схоче жити. Закінчивши навчання, знайшла роботу в цеху і вирішила оселитися в гуртожитку.

 – Ти могла б вдома шити. В нас в селі гарні гроші зароблятимеш, тут майстриня буде на вагу золота.

 – Не хочу я вже в селі жити. Набридло. Я молода дівчина, не збираюсь все життя корів доїти й перегноєм смердіти!

Було неприємно таке чути. Але ми не сперечались. Врешті донька зустріла міського хлопця і побралась із ним. Жили вони й надалі в гуртожитку, адже квартири Артем не мав. Згодом Марійка народила двійню. Дуже важко їм було. Неодноразово я пропонувала до нас переїхати. Та коли діткам було всього два роки, донька заявила:

 – Ми вирішили на заробітки їхати. Треба квартиру купувати. А діти нехай кілька років з вами поживуть. 

Я погодилась. Адже молодший син тоді вже в місті навчався, місця вдома вистачало. Та виховувати таких малих дітей зовсім не просто. Але я онуків своїх обожнювала. 

Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi

Діти працювали в Німеччині аж шість років. Онуки вже до школи в селі ходили, коли вони повернулись. Тоді ж купили квартиру в місті та забрали малечу. Але й надалі привозили діток до нас на канікули та свята.

Пошепки

Син одружився і також став батьком. Я і йому охоче допомагала виховувати онука. Ніколи я дітям не відмовляла. Навіть коли чоловік помер і зовсім одна залишилась.

Все змінилось, як почалась війна. Донька сказала, що вони забирають дітей і їдуть усі разом до Німеччини. Вони навіть величезні гроші заплатили, аби зять кордон перетнув.

Із сином зовсім інша ситуація. Його забрали на фронт. А невістка мене відверто не любила. Вона вирішила, що я погано впливаю на онука і просто не привозила дитину до мене.

Місяць тому син загинув. Поховали його в селі. Тепер лише він зі мною залишився. Я натякала донечці, що мені важко одній – і морально, і фізично. А вона лише холодно відповіла, що зараз всім важко. Після похорону сина я намагалась поговорити з невісткою. 

 – Привозь до мене Назарчика. І тобі легше буде і мені розрада!

 – Якби ж ви його не балували й шкідливим не годували. Як я можу вам дитину довірити, як ви вже геть стара?

Ось така от в мене доля. Не знаю, як бути далі. Ніколи не думала, що таку самотню старість матиму. Нещодавно до мене почали ходити люди з однієї релігійної організації. Вони добрі, про Бога розказують, хоч якась компанія. Кажуть, що можуть мене доглядати, якщо їхній церкві будинок залишу.

То як гадаєте, варто на це погодитися?

Більше цікавих життєвих історій тутhttps://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

IrynaS
Adblock
detector