Я ніколи не був надто релігійним. Хоча в дитинстві мене виховувала бабуся, яка щиро вірила в Бога. Саме вона навчила мене молитися, а щовечора замість казок, читала Біблію. Я дуже любив її, усе це для мене було грою. Бабуся завжди казала:
– Колись настане мить і тобі буде дуже важко на душі. Тоді йди сміливо до церкви, стань і поговори з Господом. Ти зрозумієш – вихід є! Він допоможе його знайти.
І ось, минуло багато років, я виріс, здобув професію, одружився. Але потім моє життя почало розвалюватись. Поступово я втратив все. Якийсь час не міг взяти себе в руки. А тоді згадав слова бабусі.
Це була мить відчаю, я йшов вулицею і сам не знаю як опинився біля храму. Увійшов. Було якесь свято, всередині юрбилось досить багато людей.
Я зайшов і мовчки став біля образу, потім вирішив поставити свічку і помолитися. Раптом до мене підійшла якась жінка. Вона сказала з осудом.
– Ви за упокій ставите?
– Ні!
– Тоді тут не можна.
Я пішов далі. Тоді до мене підійшла інша панянка.
– Не стійте тут. Не можна. І хто так вдягається до церкви?
Я не знав, як молитись і що казати. Хотів лише знайти спокій, натомість просто почувався зайвим. Я вийшов і сів неподалік на лавку. Мені було прикро. І тут до мене підійшов якийсь чоловік.
– Що вас так засмутило?
– Мене вигнали з церкви. Я там зайвим. Хоча просто хотів прийти до Бога.
– Друже, мене давно немає в храмі, але я є всюди.
Я озирнувся, але того чоловіка вже не було. Тієї миті я відчув благодать Господа, раптом мені стало тепло і спокійно. Я збагнув, що не дарма прийшов. А бабуся все ж мала рацію.
А як ви почуваєтесь в храмі?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!