У 2020 році сталося велике горе – не стало моєї любої невістки Лесі. Вона важко хворіла, мала ускладнення після пологів. Ми витратили шалені гроші на операції та ліки. Тільки от коли внучці Міланці було 2 рочки, то Леся пішла на небеса.
Син дуже важко переніс втрату коханої. Почав пити, не просихав ні дня. Виніс з квартири мікрохвильовку, мої золоті сережки, набір посуду, аби на ті кошти купити горілку. Не раз я забирала його з якогось кабаку чи зі сходів, бо Петро навіть на ногах стояти не міг.
Возила його до ворожок, вони відпоювали його різними травами. Потім ще у спеціальні центри допомоги, прописували курс ліків проти депресії та залежності. Я через те витратила майже всю свою заначку на “чорний день”. Довелося навіть позичати пару тисяч гривень у родичів.
Але потім я все-таки більше уваги приділяла Міланці. Адже дитинка, по суті, росте сиріткою. Мама на небесах, батько пиячить. Часто брала її з собою на роботу, аби вдома Петро на п’яну голову міг біди наробити. Коли виходила на нічні зміни на заводі, то Міланка ночувала на диванчику в кабінеті нашого директора. Пан Михайло знав про моє горе в родині, тому не мав жодних претензій, коли я брала онуцю на роботу.
Однак, через Міланку я почала сваритися з сином:
– То все вона винна! Лікарі казали, що Лесі не можна народжувати.
– Як ти смієш таке говорити про рідну дитину? Хоча б раз її на руки взяв чи поняньчився!
Раз я відклала пару тисяч гривень Міланці на нову сукню для вистави у дитсадку. Вона мала грати сніжнику на зимовому балі. Я старанно готувалася до її свята, купила спеціальну корону, обмотала її дощиком. У іграшковому магазині знайшла паличку, яка світиться від батарейок. Хотіла, аби внучка запам’ятала цей день.
І от я витягаю коробку – а там нема грошей. Тільки 20 гривень та 50 копійок.
– Господи, нас що, пограбували? Сину, куди гроші зникли?
– Га? Гроші?
– Ну ті, що були в коробці. Це Міланці на..
– А я взяв. Купив друзям чекушку, аби поставити.
– Ти пропив всі гроші?! Там було 3 тисячі!
Син дивився на мене так, наче взяв 3 гривні з гаманця. Тоді остаточно в ньому розчарувалася. Зібрала речі Петра у валізу та виставила за двері:
– Ти мені більше не син! Забирайся геть. Раз тобі горілка дорожча за малу дитину, то бачити тебе більше не хочу.
Петро замість того, аби змінитися заради майбутнього доньки, почав ще гірше пити. Зараз живе у якомусь соціальному гуртожитку, ходить у лахмітті, здає пляшки на випивку.
Я відчуваю якусь провину перед Міланкою. От що не могла виховати гідно її батька. А коли вона дивиться на мене, то я бачу Лесю. Карі оченятка, густі вії, кирпатий носик та родимка на щічці. Така, як і в покійної невістки.
Звісно, мені трохи важко підіймати на ноги онучку. Але сусіди допомагають, віддали безкоштовно іграшки та одяг для Міланки. А в школі батьківський комітет оплачує всі витрати. Екскурсії, харчування, альбоми, фарби, квитки на вистави.
Я щиро сподіваюся, що зможу дати своїй онучці гарне дитинство та гідне майбутнє. Працюватиму до останнього подиху, аби тільки у Міланки все було добре. Адже хто їй допоможе, як не єдина бабуся?
Вам сподобалася така щемлива історія?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!