Я страшенно засмучена. Тиждень тому приїхала додому з Італії. До цього два роки не була. Хотіла раніше, але на свята всі їдуть, місць зовсім не було. А я так за рідними скучила. Молодшого онука лиш он-лайн бачила. Тільки ті, хто на заробітках, це зрозуміють.
Взагалі до Італії я вперше поїхала 15 років тому. Саме тоді збагнула, що на чоловіка свого покластися не можу. Петро лиш те й може, що з друзяками в гаражі пиво пити. А дітей треба було на ноги ставити. Син Данило школу закінчив, вступив до медуніверситету, де найдорожче навчання. Донька мріяла навчатись на психолога. Вибору не було.
За цей час я не лише оплатила дітям навчання і життя, а придбала кожному по невеличкій квартирі. Для себе ж нічого. Чоловікові грошей не передавала, боялась – проп’є. Трохи збирала на старість. Подруги казали, що я все роблю не правильно.
– Люда, не можна так. Діти нічого не цінуватимуть!
– Але для кого ще мені жити.
Згодом донька вийшла заміж, народила донечку, син став лікарем, а потім також одружився з колегою. Я мріяла, що колись повернусь додому і буду поруч із ними. Всі збиратимуться в мене за великим столом.
Рік тому Данила забрали на війну. Тепер він військовий медик. Скільки ночей я не спала, хвилюючись, навіть не згадати. Тож була безмежно щаслива, що він також отримав відпустку на січень і ми побачимось.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
І ось я вирішила накрити великий святковий стіл на Водохреще, а саме другий святий вечір. Чула, що у нас вже не святкують 18-го, та в моїй церкві й досі календар не змінили. А нашому священнику я довіряю. Каже, що так правильно – значить знає.
Зателефонувала я спочатку синові, запросила його із сім’єю. Його молодшого сина навіть не бачила ще.
– Мамо, ми вже Водохреще святкували. Забудь ці дати.
– Ти що? Священник каже, що так правильно. Та і я все життя так святкувала, пізно мені змінювати традиції.
– То кинь ту церкву, ходи в нашу. За що я воюю, як ти досі ворожі порядки підтримуєш?
– Нащо ти це вплутуєш? До чого тут церква?
Данило дуже гостро відреагував. Мені аж дивно. Згодом і донька сказала, що зібратись можна, але не на свято, а просто. А я так не хочу і для мене це важливо. Вважаю, що якщо діти живуть у квартирах, котрі я їм купила, мають поважати мої традиції. І взагалі так вони виказують погане ставлення до матері.
Врешті на вечір до мене ніхто не прийшов. Я довго плакала. Такого не чекала. А тоді зателефонувала доньці та сказала, що вони з братом мають частинами мені гроші за житло повернути.
– Якщо ви мене не поважаєте, то й допомоги не буде! Святкуйте, коли хочете, але без мене.
Вважаю, що все зробила вірно. І поступатися не буду. Хто платить, той і музику замовляє. Хіба ж ні? А як ви вважаєте, хто має рацію?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!