Я понад 20 років працювала в Італії, щоб дати все своїм дітям, а вони навіть мене не зустріли, коли повернулась.
Чоловіка свого я вигнала, бо він мало того, що нічого не заробляв, так потім почав з дому все виносити.
Свекруха мене підтримала, вона взагалі золота жінка. Я, як зібралась їхати за кордон, залишила на неї трьох своїх дітей і не хвилювалась, бо знала, що вони в надійних руках.
Працювала, а гроші додому надсилала, свекруха для мене їх складала. Так за 17 років, я купила три квартири, для кожного з дітей.
Далі все, що заробляла ділила на рівні частини та дітям надсилала. За себе не думала, бо ж маю трьох дітей, то вже біля когось із них на старість прихилюсь, бо зробила для них усе.
З особистого майна у мене лише старенький будинок в селі, який мені дістався від бабусі.
От нещодавно я втратила роботу і поки шукала нову, вирішила поїхати додому, щоб побути трохи з дітьми та онуками.
– Я завтра буду, зустрічайте – кажу старшій дочці.
У відповідь тиша. Я трохи насторожилась. Коли вже була вдома, то мене дійсно ніхто не зустрів.
Поїхала тоді до старшої доньки.
– Мамо, я зайнята, не зможу побути з тобою, то ти до брата їдь – сказала Іра.
Мені звісно прикро було, але що робити. Поїхала до Петра. Син з невісткою теж не особливо раділи моєму приїзду. Я у них переночувала, а тоді і син мене відправив.
У молодшого сина Андрія теж були невідкладні справи і він не залишився зі мною.
Як же мені було прикро. Я все життя заради них працювала, ми роками не бачились, а діти не хочуть приділити мені хоч трохи уваги.
Я вирішила, що поїду до свого будинку в село. Там, хоч і не було ремонту кілька років, та все ж якось тиждень-два там перебуду. Викликала таксі й поїхала.
Під’їжджаючи до своїх воріт, я не впізнала власний дім. Точніше його не було, а на тому місці стояв новий невеликий будиночок, а в подвір’ї ходили люди.
Я зайшла до свого двору, а в голові роїлись думки: «Невже діти якимось чином його продали і тепер у мене немає свого кутка?».
Та тими людьми виявились мої діти.
– Ну як тобі, мамо? – питає Іра. – Подобається?
– Так – кажу.
– Це твій дім – продовжив Андрій. – Ми його спеціально для тебе відремонтували.
– Де ж ви гроші взяли? – все ще не розумію я.
– Це ті, що ти нам надсилала – каже Петро. – Ми не хочемо, щоб ти їхала. Лишайся тут, з нами.
В мене сльози почали самі текти з очей. Мої діти не ігнорували мене, а робили такий сюрприз. Я не очікувала такого. Вдячна Богу, що маю таких дітей.
Я б ще поїхала на заробітки, щоб дітям трохи допомогти, а вони не хочуть мене відпускати.
Що б зробили ви?