Я була довго в декретній відпустці, накопичила чимало енергії та бажання і вирішила запустити бізнес — магазин жіночого одягу. Ні, не масштабний і дорогий. А простий і милий. Усі казали, що то не прибутково, тяжко-важко, без зв’язків і великих грошей нічого не вийде і все таке. Але я вірила лише чоловікові. Розказала про все, він мене підтримав.
До того я працювала на роботі з зарплатою, про яку й говорити смішно. Ми маємо власну квартиру, чоловікові в спадок від бабусі дісталась. А загалом у нашому місці орендувати нерухомість дуже дорого, тому я знайшла цікавий варіант оренди і повністю поринула в бізнес.
Взялась за усе це я серйозно: кредит, документація, трохи часу… Зараз я маю невеличке приміщення у торговому центрі, тут є 25 метрів квадратних площі і невелика кімнатка для персоналу. На роботу я нікого не наймала, поки працюю сама. Щодня і цілий робочий день. А з донею свекруха час проводить.
– Доню, візьми на роботу дівчину Іллі. Він же твій брат! Та й Аня постійно без роботи, якраз їм допоможеш і допомогу будеш мати, — казала мама ще 2 роки тому.
– Мам, я ж працюю поки майже без прибутку. Чим я їй буду платити? У мене ще нема такої можливості.
Але річ була не лише в грошах. Мені не хотілось зв’язуватись із родичами в таких справах, бо то завжди погана ідея. Але навіть є ще одна причина. Сама Аня мені не особливо подобалась.
– От я ж бачу, що щось із нею не те. Ти чув, про що вона говорить? Тільки про те, де б дістати гроші швидко й багато! А працювати як нормальні чесні люди вона не хоче, — ділилась я з чоловіком, — Якось розказувала про свою знайому, яку заарештували за хабар. Каже, що молодець, бо робила, що могла!
Але Ілля не міг жити без Ані, недавно в них навіть малюк з’явився.
– А ми до тебе в гості! Я тут малому купляла одяг, вирішила до тебе заглянути, — радісно зайшла до мого магазину Аня з візочком.
Поки не було покупців я трохи погралась з малим Андрійком, трохи поговорили з Анею, а та просто дивилась в одне місце:
– Вау! Яка ж ця сукня гарна! Це ж мій колір! Не повіриш, я таку ще з дитинства хочу, завжди мріяла, це ж мрія кожної принцеси. Нам якраз на весілля за тиждень іти, то я й шукаю щось таке. Твоя мама казала, що побуде з малим.
Аня поміряла сукню, задоволено покрутилась перед дзеркалом і видала:
– Що? Такі гроші? На ціннику правильна ціна? – перепитала, – Я в шоку!
– Не переживай, я можу тобі продати суму за ціну від постачальника. Ми ж родина, – заявила я, думаючи, що допомагаю Ані.
– Так навіть за такою ціною! У мене нема таких грошей, ти що… Декрет, працює лише Ілля, а ще платити за квартиру… Ну добре, буду без сукні.
Не знаю, чого хотіла Аня. Щоб я їй подарувала сукню просто так? Я ж витратила на неї гроші також. Ми їм з чоловіком на новосілля купили техніку для дому, на народження малого я подарувала візочок і купу дитячого одягу, на дні народження завжди ми щедрі подарунки вручали. Але зараз в немає ніякого свята. Та й можливості в мене такої також нема. Ця сукня коштує немало. І якщо вже про це говорити, то Аня за всі ці роки лише одного разу подарувала мені шампунь та гель для душу.
Пішла Аня без нічого, а ввечері мама забрала мою доню зі школи і навідалась до мене на роботу.
— О, нарешті ми зустрілись. Я вже давно хочу зустрітись, та все щось не виходить. Оленка так виросла, давно ми з нею не гуляли.
Тоді я відчула, що відбувається щось дивне. Мама ніколи не брала участі в нашому з чоловіком житті. Брата вона завжди любила більше. А в понеділок мама ще раз прийшла з малою, я вже аж хвилюватись почала.
А наступного дня починає пахнути смаженим.
— Я не візьму цю сукню! – клієнтка була розлючена і ображена.
— Розмір не ваш? Колір? – поцікавилась я.
— Ні, усе так. Але ношені речі — то не для мене!
Я не розуміла, що відбувається, а в той час мені розповідала гостя магазину:
— Тут пляма від чогось незрозумілого, а пахви смердять жахливо, це ж чийсь дезодорант, фу! Ось, ну самі подивіться!
А я і справді усе бачила. Вибачалась, як тільки могла, було страшно, бо гостя та була цінною. Місто маленьке, конкурентів багато. Якщо я втрачу репутацію, то всьому кінець. І я таки второпала, звідки плями.
— Так, – каже мама, – я брала. Ну, доню, зрозумій. Аня зовсім не мала, в чому піти. Ти ж знаєш, Ілля не має грошей на такі дорогі речі. А та сукня їй так сподобалась, вона навіть плакала, коли прийшла до мене.
— Вона тебе просила?
— Ну просила, але я ж сама погодилась. То ж вбрання на один вечір, а стільки грошей за нього давати просто нерозумно.
Тоді я поговорила з Анею.
— І що? – з викликом відповіла мені Аня, – Так всі так роблять! Якось подруга мене засміяла, бо як це, каже, в родички магазин, а вдіти нема що.
— Я поверну тобі гроші за нього, – ображено сказала мама, – хоч воно і коштує більшу частину моєї пенсії.
Я таки взяла в мами гроші за то плаття. І віддала його їй. Хай робить з ним, що хоче. Одразу після нашої зустрічі Ілля подзвонив і накричав, що я маму без копійки лишаю.
— То візьми й віддай мені гроші за то плаття. То ж твоя дружина маму на таке змусила піти! І це нормальним ти вважаєш? Не хочу бути дурнем, я на таке не погоджувалась.
— Мама вже віддала то кляте плаття Ані. Що б там не було, але ти вчинила не по-людськи.
— Що? Це я так вчинила? А як вчинили ви? Відтепер вас не впустять до мого магазину. Можете запам’ятати.
– Навіть, якщо вони щось захочуть купити? – запитує чоловік.
– Нехай купують в інших магазинах, не в моєму. Гроші я маю, а родину — вже ні.
А що мені треба було робити? По-іншому ніяк.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!