Я зустрів Інну, коли навчався в одинадцятому класі. Зовсім молодий, та кохання, яке спалахнуло між нами – неможливо було стримати. Вже за рік моя дівчина завагітніла. Ми такого не очікували. Та щиро любили, питання чи залишати дитину – не стояло.
Мені було 18 років, коли ми вирішили зіграти весілля. А за пів року народилась наша Вероніка. Чарівна дівчинка, усміхнена і завжди весела. Та для моєї дружини це все стало серйозним випробовуванням. Я навчався в університеті, їздив на заняття, а вона сиділа з дитиною вдома. Згодом я ще й почав працювати офіціантом в барі, аби заробити нам на життя.
Батьки допомагали. Згодом Інна віддала донечку в садочок, а сама почала вчитися. Обидвоє ми були вкрай зайняті, не помітили, як віддалилися. А одного вечора дружина сказала:
– Послухай, ми вже зовсім чужі. Мабуть, все ж зарано поринули в сімейне життя. Ти самий бачиш – кохання вже немає.
– Маєш рацію, але в нас дитина і їй потрібні батьки.
– Ми завжди будемо поруч.
Рік ми ще намагалися відновити почуття, а тоді зрозуміли – все марно. Ми розлучились. Я залишив Інні квартиру своєї бабусі, донька жила з нею. Самий винайняв неподалік житло, на той час вже мав достатній заробіток. Вистачало на все, ще й відкладати вдавалося.
Минуло два роки і я зустрів Діану. Неймовірна дівчина, цілеспрямована, розумна. Я закохався. Згодом ми вирішили жити разом. Мені подобалось, що вона гарно ставиться до моєї доньки, охоче із нею грається. Саме тому я врешті й вирішив, що хочу знову одружитись.
Ми відіграли скромне весілля і мріяли про майбутнє. Щотижня я забирав Вероніку до себе на вихідні. Та одного разу Діана підійшла до мене із проханням.
– А поїдьмо на ці вихідні в будиночок за містом. Мені дуже треба відпочити, бо сил бракує.
– Добре, але Вероніка з нами поїде.
– Давай хоч разок без неї. Я відчуваю, що нам треба побути разом.
Не знаю чому, але я погодився. Пояснив все Інні, вона не була проти. Ми поїхали й дуже гарно відпочили. Та дружина постійно наголошувала:
– Ти ж бачиш, часом дорослим треба побути наодинці, це йде на користь відносинам.
Я погодився. Та минуло ще кілька тижнів і Діана знову попросила не забирати мою доньку на вихідні. А далі це тривало дедалі частіше. А одного разу теща запросила нас на вечерю. Вероніка саме була в мене. Збираючись, Діана спитала:
– Ти думаєш, що доречно брати Вероніку до моєї мами?
– А чому ні? Це моя дитина, вона ж нікуди не зникне.
– Так, але ти не мусиш її брати. Залиши її вдома.
– Саму?
– А чому ні? Вона вже досить доросла.
– Про це мови не може бути.
Діана розлютилась зібралась і пішла сама на вечерю. Я з донькою замовив піцу і ми влаштували свято вдома. Та Вероніка відчувала, що сваримось ми через неї. Це її засмучувало. Та раптом зателефонувала Інна:
– Послухай, я думала, що встигну до понеділка. Я у батьків, мама в реанімації. Може донька з тобою залишитися ще на тиждень.
– Звичайно!
Я навіть не радився з дружиною, адже це моя дитина. Але Діану це обурило:
– Такої домовленості в нас не було. Вероніка і так в нас забирає всі вихідні. Мені набридло із нею возитися. Скільки це може тривати?
– Скільки буде потрібно. Вероніка взагалі може в нас жити.
Діана образилась, не хотіла зі мною говорити. На доньку також уваги не звертала. А одного дня я відпросився з роботи, аби приїхати додому раніше і застав неприємну картину. Дружина кричала на мою доньку.
– Ти нащо мою косметику чіпала?
– Мені цікаво було. Мама завжди дозволяє!
– Я тобі не мама! Ще раз візьмеш мою помаду – на вулиці ночуватимеш.
Діана не помітила, що я стою позаду. Вероніка гірко плакала. Я не витримав і втрутився:
– Діано, тобі краще зібрати свої речі й поїхати до батьків!
– Що ти таке верзеш?
– Забирайся. Якщо ти не любиш моєї дитини, то й до мене в тебе немає почуттів!
– Ти ще пошкодуєш. Жодна жінка не терпітиме твоє дівчисько.
Вона пішла. Я міцно обійняв доньку. Її вся ця ситуація злякала. Тому я вирішив, що якийсь час краще мені не мати стосунків з жінками, а варто просто приділити увагу дитині. Тим паче, що мама Інни досі хворіє і вона мусить її доглядати.
Та мене лякає перспектива залишитися одинаком. А якщо й справді, жодна жінка не зможе щиро полюбити мою дитину?
Що мені робити? Невже доведеться змиритися?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!