Коли почалась війна я вирішила рятувати дітей. В нашій сім’ї це було одностайне рішення. Адже жили ми в Дніпрі, де надзвичайно небезпечно. Чоловік першим сказав:
– Їдь до куми в Стокгольм, вона допоможе! А там побачимо. Може я до тебе приїду, а може й назад повернетеся.
Я тоді зовсім не думала, чим все це може обернутися. Поїхала того ж дня. В мене дві донечки: 8 та 5 років. Дуже важко ми добиралися до Швеції. Кума нас зустріла, але сказала, що прийняти не може. Натомість відвезла у волонтерський пункт. Нас поселили в готелі, це нам ще дуже пощастило. Згодом відправили в невеличке місто, там одні добрі люди виділили для переселенців свій будинок.
Це прекрасна країна і люди тут дуже добрі. Та прижитися ми не можемо. Чужі були і будемо. Діти не люблять тутешню школу, а я ніяк не можу вивчити цю мову, навіть ази, вона надзвичайно складна. Я страшенно хочу додому. Та щоразу, коли кажу це чоловікові – він відмовляє.
Кілька місяців тому я вже речі почала збирати. А тоді мені раптом подруга зателефонувала:
– Скоро побачимось, ми повертаємось! – весело заявила я.
– Куди ж повертаєтесь? Твій вже давно з іншою у вашій квартирі живе.
Після почутого, я присіла, в голові запаморочилось. То от чого він так не хотів, щоб ми їхали. Я зателефонувала чоловікові і він в усьому зізнався. Тепер мені нікуди повертатись. Але й у Швеції важко. Думаю їхати в інше місто, починати все з нуля. Але де жити? За які гроші?
Чи варто повертатися? Чи подужаю я з двома дітьми? Може краще терпіти й жити далі у Швеції? А що як чоловік передумає?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!