Я познайомилася з Романом. Батьки почали наполягати на одруженні, бо не здогадувалися, як сильно це зіпсує мені життя

Я була дуже вродливою дівчиною. Мала хорошу роботу, на якій заробляла непогані гроші. 

А потім зустріла Романа. це було моє перше кохання. І єдине, як ви зрозумієте знову.

Ми зустрічалися рік. Бувало всяке, бо характер у нас обох схожі. А тоді Роман зробив мені пропозицію. 

Я не хотіла поспішати з весілля, бо відчувала, що поки не готова до відповідальності. Але підганяти мене почали батьки. Вони постійно нагадували, що час іде і не буду я вічно тільки кар’єрою жити. Мовляв, уже час діточок народжувати. 

Я довго вагалася, а тоді змирилася і піддалася.  

Ми з Романом побралися. Потім купили квартиру, щоб мати окреме від батьків житло і я завагітніла. Усе розвивалося так швидко, що я навіть не встигала збагнути. І не скажу, що шлюб видався складним. Навпаки я навіть була приємно здивована. У домі панували затишок та любов. 

А потім я зрозуміла, що хочу народити синочка, але на УЗД сказали, що я чекаю дівчинку. З цього і почалася низка розчарувань.

Після пологів у мене погіршилося самопочуття. Я просто перестала себе впізнавати. На емоційному рівні також був повний безлад: постійно плакала, сварилася з усіма. Донька мене навіть не цікавила. Я не вміла за нею доглядати. і навіть не хотіла вчитися. Далі були постійні докори батьків і їхні занудні повчання. Але доводилося терпіти, бо сама за дитям доглядати не могла.

Романа після народження доні ніби підмінили. Він хотів від мене уваги і хазяйновитості, як це було досі, не розуміючи, що сил на це в мене взагалі не залишалося. Та й донька його особливо не цікавила. Вона його, як і мене, тільки дратувала. Батьки намагалися постійно мене вчити,  тягли до себе на дачу, бо дитині потрібне свіже повітря. Чоловік цим не цікавився. Не допомагав. 

Далі до справи взялася свекруха. Почала пускати про мене чутки. На ділі ж, просто заздрила, бо її доні вже 40, а вона й досі не може народити. А я вже все встигла у свої неповні 30. Тож усе котилося в прірву. Про доньку я дбала абияк. Любові до неї не було ніякої. 

Чоловік мене навіть не поважав. Припинив звертати увагу як на жінку.  Міг навіть обізвати, образити чи штовхнути. Батьки, які ще нещодавно тягли мене під вінець, тепер наполягали на розлученні. 

І тоді я зрозуміла яким жахливим було моє життя. А винною у цьому я вважала доньку, бо саме після її народження це й почалося. 

Я подала на розлучення. Чоловік погодився одразу. Це було очікувано. Він вивіз свої речі і поїхав до своєї мами. Його частку квартири мені довелося викупити, щоби зберегти житло для дитини. Віддала йому все до копійки. Почалися важкі часи у фінансовому плані. Аліментів домоглася тільки через суд. Але й там були суттєві копійки. З донькою горе-татусь бачився. Я проти не була.

Потім ми обидві захворіли і я не дозволяла чоловікові до нас приходити. Він влаштував скандал. Сказав, що я хочу відібрати у нього дитину. Тоді заявив, що припинить виплачувати аліменти, якщо я ховатиму від нього доньку.  Потім був дзвінок. Виявилося, він подав на мене до суду, але я не відповідала на його дзвінки, тому не з’явилася на засідання. 

Після цього почав вимагати зустрічей із донькою наодинці. Усім розповідає, що я забороняла йому бачитися з дитиною. Смішно. Довелося наймати адвоката, на останні гроші і в мами навіть у борг попросила. Незабаром засідання. Грошей немає.

Тепер так прикро оглядатися назад. Колись я була вільною та коханою. А зараз самотня. Ще й боргах по вуха. І з нелюбимою дитиною на руках.  Тим часом донька підросла. Але ставлення до неї я не змінила. Досі вважаю її винною у тому, що моє життя зруйноване.

Постійно мріяла про хороше майбутнє. Вважала себе перспективною дівчиною. Думала, що варта щирого кохання. 

А тепер я почуваюся великою дитиною. Переїхала до батьків. Поки живу з ними. Вони, звичайно ж, і не проти моїй компанії. Та й онучці потішитися можуть. Але мене це ні краплі не тішить. Я хотіла бути господинею у власному домі. Але не маю нічого. 

Романа я любила. Він був прекрасним чоловіком. І, якби не народження доньки, то все й надалі було б прекрасно. Натомість я розлучена. Колишній чоловік мене ненавидить. І дитина виявилася нікому не потрібною, окрім бабусі та дідуся.

Зараз я спустошена. Не знаю, що мене чекає далі, але, здається, нічого хорошого. Та й заміж мене більше ніхто не візьме. Кому потрібні чужі діти? Про кар’єру можна забути. Що я буду робити, коли батьків не стане, навіть не уявляю.

І доньки мені шкода. Усе ж таки я дала їй життя.. Дала, бо не знала, що все так обернеться. Може, якби могла тоді зазирнути в майбутнє, то маля б і не народилося. 

Уже не знаю, куди податися і що робити. Може ви дасте слушну пораду?

Яку пораду можете дати жінці?

Чи справді у всіх бідах винна дитина?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna
Adblock
detector