Зараз я проживаю в Римі, переїхала сюди ще 10 років тому. Тоді мені було 48 років. Італія за цей період стала мені домівкою, адже повертатися я не маю куди.
Виховувала двох синів самостійно, оскільки чоловік покинув мене, ще коли вони були зовсім маленькими. Я важко працювала, дала їм освіту й виховала чудових чоловіків. Коли вони двоє одружилися, кожен мав свою сім’ю, я вирішила поїхати за кордон на заробітки.
Тоді моя родичка якраз була в Римі й запропонувала мені роботу. Я доглядала за старенькою Робертою, яка в свої 92 роки просто мені відкрила очі на світ. 
От, наприклад, в Італії в разі розлучення закон абсолютно на стороні жінки, тому все залишається їй. А в нас навпаки – чоловіки покидають свою сім’ю, а жінка бере все на себе, щоб довести йому, що вона і без нього справиться. А їм тільки це і на руку.
В Італії чоловіки ж бояться розлучення, вони залишаються без нічого і ще змушені забезпечувати попередню сім’ю. З вихованням дитини там також по-іншому. Наші матері допомагають дітям навіть тоді, коли ті вже мають і своїх дітей. Як не якісь кошти, то продукти з села передадуть, з онуками сидять.
А у них не так. В Італії виросла дитина – і давай, йди на свої хліби. Там діти вважають своїм обов’язком допомагати батькам.
В той час я приїхала в Італію, щоб заробити своїм дітям на житло. Коли мені Роберта все це розказувала, я дивувалася, але не брала це собі до уваги. А зараз я розумію, до чого були всі ці розмови. Старшому я хотіла купити квартиру, а молодший би залишився біля мене з дружиною, просто слід було зробити ремонт в нашому будинку.
Я собі зробила чіткі розрахунки, скільки мені потрібно працювати, щоб втілити мрію. Отримані кошти в кінці місяця ділила на дві половини, відправляла синам, щоб вони відкладали на житло, а собі залишала незначну суму на дрібні витрати.
– Маріє, – повчала мене вечорами Роберта. – Стільки помилок в твоєму житті. Навіщо ти чоловіка відпустила, він же цього тільки і хотів… А зараз знову дурість робиш, сини твої дорослі, нехай про себе дбають самі, коли ти для себе почнеш жити?
Роберти не стало через три роки і я досі сумую за нею. За ці роки я побувала в багатьох сім’ях, показувала сеньйорам, які в нас на Україні зводять будинки ті жінки, які працювали в Італії. От вони і питають: “А навіщо такі палаци?” – я відповідаю: «Для дітей, щоб хоч вони жили краще, ніж ми».
Через постійну роботу я рідко приїжджала додому, а також була щаслива, що сини гроші не витрачають в нікуди. Старший купив собі квартиру, а молодший – зробив ремонт в хаті й добудував ще її.
Правда, коли я минулого року приїхала на Різдво додому, то зрозуміла, що там я взагалі чужа. Невістки господарювали в моєму житлі й тільки вказували мені на місце. На свята приїхали до невісток ще й їхні батьки, так вони коло них бігали, а до мене і слова не сказали. А синам взагалі було байдуже.
Коли я поверталася в Італію, мене навіть ніхто не проводжав, я тихенько зібрала свої речі і поїхала. Таке враження, що саме цього вони і чекали. Тільки тепер я зрозуміла, що мала на увазі Роберта. Я так важко працювала за кордоном заради дітей, які тепер навіть мене не чекають.
Більше я додому не поїду, не знаю, що далі робити. От син Роберти вже давно хотів стосунків зі мною, але завжди відмовляла, бо була впевнена, що повернуся в Україну. А зараз, можливо, навіть відповім йому згодою.
А що – вдома я не потрібна. Треба ж хоч колись подумати і про себе.
Що Ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!