Ви не думайте – я люблю свою маму. Але життя з нею ніколи не було простим. Моя ненька схиблена на чистоті й порядку. Щойно я почала ходити, як почалось повчання. Шкарпетки в шафі мають бути складені й не дай Боже, щоб на робочому столі щось лежало. Пил у квартирі витирався щодня, підлога милась щоранку, а вікна – щотижня!
В 10 років я перетворилась на Попелюшку. Ненька вважала, що якщо вона працює і дає мені гроші на одяг і їжу – я маю бути вдячна і самотужки робити все вдома. Для мене, як людини творчої, це було суцільним пеклом. А найгірше, що мама щоразу знаходила якісь недосконалості в моїй роботі. Вона жодного разу не сказала, що я молодець, не похвалила.
А згодом, коли я вже навчалась в університеті мама чекала мене на вихідних, аби я прибирала. Часом мені бракувало часу і тоді вона починала маніпулювати.
– Добре, я сама все зроблю. Нехай мені буде зле, треба звикати.
– Але ж ти не мусиш щотижня робити генеральне прибирання!
– І що жити, як свиня. Ні, я так не можу.
Врешті я покидала усі свої справи і їхала до неї.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше статей з психології за посиланням – https://t.me/+On4TH8CvEjplMjA6
Потім я вийшла заміж. Народила двох дітей. Але й далі в суботу їздила до неньки прибирати. Чоловікові це зовсім не подобалось.
– Я ще такого не бачив. Твоя мама ще цілком здорова. Вона тебе використовує.
– Просто якщо я не приїду – вона все робитиме сама. А все ж не молода.
І я їхала. А тоді мама захворіла. Вона потрапила до лікарні з коронавірусом, медики її ледве врятували. Хвороба залишила серйозні наслідки. Нас попередили, що реабілітація триватиме довго. Тоді я запропонувала мамі.
– Ти не можеш жити сама. Я знайшла доглядальницю, котра тобі допомагатиме.
– Як ти собі це уявляєш? Що люди скажуть? Що донька мене покинула на чужу людину?
– Мамо, але ж в мене діти, чоловік. Я не можу їх покинути.
– А матір можеш?
Вона почала плакати. Я не знала, як бути. Посварилась із чоловіком, адже вирішила, що щодня буду їздити через усе місто до мами. Та це не було правильним, адже я не маю медичної освіти й доглядальниця справлялась б значно краще.
Словами не передати, як мені було важко. Ненька увесь час була невдоволена, скаржилась. І щоразу як я збиралась додому благала, аби я залишилась на ніч.
Я була в розпачі. Тим часом стосунки з чоловіком погіршувались щодня. Я його майже не бачила. Так минуло пів року, а тоді я дізналась, що в нього є коханка. Та він навіть не відчував своєї провини.
– А що ти хотіла? Ти вже давно мене покинула.
– Міг би підтримати, моя мама хвора.
– Таке життя. Якщо хотіла жити з мамою – не варто було заміж виходити. Я мріяв про сім’ю, дружину й увесь час самий.
Я навіть звинувачувати його не могла. Сил бракувало на сварки. Просто одного дня прийшла до мами не сама.
– Знайомся, це Олена. Вона приходитиме щодня і допомагатиме тобі.
Ненька почала плакати, звинувачувати мене. Але мені вже було байдуже. Я пішла рятувати власне життя. Зараз мамі значно краще, та вона однаково щодня телефонує і каже, що я вчинила жахливо.
А ви як гадаєте? Варто усім жертвувати заради батьків?
Більше цікавих та корисних статей з психології шукайте тут – https://t.me/+ip4OLY7feqc1OTQy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!