– Ні, я не пущу тебе в ту Португалію. Що ще вигадаєш? Краще сиди вдома! – кричав Орест.
Але знаєте, я потайки від нього втекла. І ні каплі не шкодую. Навпаки, дуже щаслива, що нарешті живу закордоном.
Орест жив у сусідньому селі, ми познайомилися у клубі на якомусь святі. Йому тоді було 20, а мені 16. От тільки коханий дочекався, що я закінчу школу – одразу зробив пропозицію. Однак, він був категорично проти, аби я далі йшла вчитися. І моя мама підтримала його думку:
– Ну от нащо тобі той університет? Доню, ми, жінки, маємо йти тільки на один факультет “хазяйновитий та сімейний”. Хай родину чоловік утримує, гроші заробляє. А ти вдома сиди, за дитиною доглядай.
Мені тоді було тільки 18. Ну звідки мала того розуму брати, скажіть? Тим паче, у селах завжди було так заведено, що жінка біля хати крутиться, а чоловік працює.
Орест працював на будові, ще час від часу трактористом. Однак, ця робота не приносила йому прибутку. Добре, що батьки допомогли хату побудувати та господарку завести. А свекруха з Польщі пересилала одяг та продукти. У 19 я народила донечку Світлану.
Але знаєте, Орестові на мене та донечку було просто начхати. От жили так, наче ми якісь сусіди, а не чоловік та жінка. Я не чула слів “спасибі”, “будь ласка”, “прошу”. А якщо Орест пив, то міг навіть руку підняти на мене.
Словом, так я протримався 18 років. Не хотіла розлучатися тільки через Світлану. От вона закінчила школу на злоту медаль, поступила на державне місце до Льова. А Орест на її випускному так нахрюкався, що аж досі соромно згадувати. І це ще бачили всі вчителі, однокласники та батьки.
І от я вирішила, що час мені їхати на заробітки. Декілька рочків попрацюю, собі та доньці квартири куплю. Звісно, Орест був категорично проти:
– Ні, я не пущу тебе в ту Португалію. Що ще вигадаєш? Краще сиди вдома!
Але я його не слухала. Тихцем виїхала вночі на вокзал, а там автобусом до Польщі та літаком до містечка Ешторіл. Воно знаходилося на узбережжі океану, тому тут був попит на туристів. Знайшла роботу в готелі, працювала там покоївкою.
І рік тому познайомилася з Енріке. Знаєте, я спершу не приймала ці залицяння серйозно. Ну йому 45, такий статний чоловік, має бізнес. А я звичайна заробітчанка, яка приїхала шукати щастя.
Однак, Енріке виявився дуже хорошим чоловіком. Через місяць я вже переїхала жити до нього на віллу. Коханий сам казав, аби я не працювала, а просто насолоджувалася життям. Навіть подарував моїй Світлані однокімнатну квартиру у новобудові.
Тільки у 38 я зустріла своє кохання, любі жіночки. Ось так буває у житті. Моя мама сам розуміє, що тоді дуже помилялася щодо Ореста. І не треба було так рано мені виходити заміж. Світлана з Енріке у хороших стосунках, він їй за декілька місяців дав більше, ніж Орест за всі 18 років.
Ми стараємося приїздити у гості до батьків та донечки. Енріке любить Україну всім серцем.
А недавно до мене телефонувала мама у Вайбері:
– Орест собі нову дівку найшов. Якась молодиця з сусіднього села.
– Ох, мамо, мені її щиро шкода.
– Як це шкода?
– А вона ще не розуміє, у яку пастку потрапила.
Я вдячна Богові за те, що зустріла своє кохання. Навіть, якщо це іноземець в чужій країні. Але я знаю, що Енріке золотий чоловік.
На Вашу думку, жінці просто пощастило чи це дійсно доля?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!