“Я просто хочу жити…” – історії українців, яким вдалося виїхати з Маріуполя

Як відомо, у Маріуполі до початку війни мешкало майже півмільйона людей. Це прекрасне місто було 10-тим за величиною в Україні. До початку російського вторгнення його з “ДНР” і “ЛНР” розділяли лише кілька десятків кілометрів.Тут же розташований відомий загін спеціального призначення “Азов”.

Російська влада вважає його націоналістичним утворенням, тож однією з цілей вторгення на територію України стла боротьба з цією та подібними їй організаціями. 

З початку повномасштабних бойових дій частина мешканців змогла виїхати з Маріуполя гуманітарними коридорами у бік України чи Росії (тих, хто їде на схід, українська влада фактично вважає заручниками), однак у місті без світла, їжі й води залишалися щонайменше 100 тисяч людей.

А зараз 3 історії тих, кому вдалося вибратися з жаху та поділитися пережитим зі світом.

Катерина Єрська

Я народилася у місті Вилкове на Одещині в російськомовній родині. Ходила до російськомовної школи, але вчила там українську. За фахом я вчителька української мови й літератури. За другою освітою – юрист. Тривалий час займалася журналістикою, а зараз маю свою невелику компанію з виробництва реклами й відео.

Приблизно за тиждень до Нового року за сімейними обставинами я переїхала до Маріуполя. Думала, що залишусь там на кілька років. Мені дуже сподобалося у Маріуполі. Тому що я спочатку жила в Одесі – і там було море, а потім у Кривому Розі – це промислове місто. А Маріуполь – це щось середнє.

У перші дні у Маріуполі війна зовсім не відчувалася. Працювала кав’ярня, де я зазвичай снідала, працювали всі магазини. Люди ходили на закупи.

Відчувалась лише невелика продуктова паніка – почали зникати консерви, крупи та все, що люди зазвичай беруть про запас. Але можна було знайти.

Єдине, що бентежило, це черги біля банкоматів, бо люди намагалися зняти готівку. Але карти продовжували приймати у всіх магазинах.

Потім у місті почали поступово зникати різні речі. Спочатку почалися перебої зі світлом – його то вмикали, то вимикали. Потім зникла вода. Згодом вимкнули й газ.

Але найстрашніше, що зникли телефонний зв’язок й інтернет. Люди залишилися без можливості спілкуватися, не могли викликати швидку чи поліцію. За кілька тижнів ми зрозуміли, що місто беруть у кільце, його намагаються оточити. Потім кільце замкнулося і почалася повномасштабна блокада.

У місті це відчули і почалася справжня паніка. Не працювали продуктові магазини, аптеки. Їх або закрили, або пограбували. Люди, що залишилися без їжі, опинилися у жахливій ситуації. Це дійсно була гуманітарна катастрофа.

З перших днів я приєдналася до волонтерського руху, який допомагав не лише мирним громадянам, а й нашим військовослужбовцям. Його організували кілька громадських організацій.

Усі запаси, що були в місті, закінчились. Бракувало елементарних речей – наприклад, інсуліну. Онкохворі та люди, що перебували на замісній терапії або приймали антидепресанти, залишились без препаратів.

Але найбільш катастрофічною була ситуація з пораненими. Їхня кількість зростала щодня…

Величезна кількість людей зверталась до шпиталів з осколковими пораненнями. Їм були потрібні антибіотики, стерильні перев’язки. Почалися проблеми з шовним матеріалм. Його катастрофічно не вистачало.

Окупанти не пропускали у місто гуманітарні конвої: ні з медикаментами, ні з їжею. Тому наші медики робили абсолютно відчайдушні вчинки, щоб допомагати пацієнтам. В автоклавах почали стерилізувати перев’язувальний матеріал.

Одного дня до нашого волонтерського центру жінка принесла простирадла, нарізані смугами і скручені, як бинти. І ми подумали – дай боже, щоб вони нікому ніколи не знадобилися. Але потім ми зрозуміли, що до них теж можуть дійти руки.

Не скажу, щоб у мене особисто були великі проблеми з їжею та водою, бо наша волонтерська організація дбала навіть про самих волонтерів. Але я бачила, що люди готують на вогнищах просто на вулиці.

Найдивнішою і найжахливішою для мене стала картина, коли я побачила чоловіка, який з рогаткою хотів впіймати голубів. Він сказав, що має вівчарку і її нічим годувати. Тобто без їжі залишилися не лише люди, а й тварини.

В останній тиждень, який я провела в місті, до будинку неподалік нашого волонтерського центру прилетіло. Люди у дворі готували їжу на відкритому вогні, переважно жінки й діти. Так вийшло, що наша волонтерська організація була найближче до цього місця. Ми одразу туди кинулися, щоб надати першу допомогу, витягти людей…

Свіжі дерев’яні фанерні хрестики з рукописними табличками виглядають страшно на тлі зруйнованого міста. Те, що на цих могилах з’являються штучні або живі квіти, ще більше лякає…

Немає прощення окупантам, які це зробили. І велика гордість за українців…

….

Я поки що не почуваюся в безпеці. У безпеці я почуватимусь, коли останній російський солдат піде геть з України. Наразі вони можуть піти своїми ногами або вирушити додому іншим способом. Поки що вони обирають друге. Результат цього вторгнення зрозумілий. Росія буде переможена, бо так історично склалося, що добро завжди перемагає зло.

Микола Осиченко, президент каналу “Маріупольське телебачення”

Цікава деталь: 2014 року я працював на телеканалі “Донбас”. Тоді я був змушений виїхати з Донецька, наш будинок був за 3,5 км від донецького аеропорту. Нашому сину тоді було 4,5 роки.

Я абсолютно тверезо розумів, що найголовніше – це вивезти дитину з зони бойових дій. А ще я мав роботу, і я, зокрема, переїхав туди, де моя робота.

За всі ці роки ні в Києві, ні в інших місцях, де ми мешкали, не було жодних претензій до того, що ми розмовляли російською мовою. Це все абсолютно надумані речі.

І дуже шкода, що зараз багато російськомовних жителів Маріуполя, переважно жінки з дітьми, їдуть у західну частину країни, де більш-менш тихо, і їм зустрічаються божевільні, які цим матусям, що врятували дітей з пекла, заявляють, що, мовляв, вони розмовляють мовою окупантів. Матусі, які вже опанували чорний гумор, відповідають, що просто досконало володіють мовою ворога.

24 лютого я був у Маріуполі. У тих звуках, які тоді почули мешканці міста, нічого дикого не було. Адже місто вже вісім років стояло на лінії зіткнення – до лінії фронту 20 кілометрів. І звуки такі до нас, звісно, час від часу долинали. Як і для всієї країни, напевно, було абсолютне нерозуміння жахливої реальності того, що відбувається. І на той момент, 24 лютого, та навіть і 25-го, і 26-го, ніхто не вірив, що місто практично зрівняють із землею.

Через те, що не було електрики, дивитись наш канал ніхто вже не міг. Тож я заборонив людям виходити на роботу. Ми залишалися вдома, робили якісь матеріали у телефонах, доки вони не сіли, викладали у соцмережі. Залишилося, мабуть, кілька вишок мобільного зв’язку, які працювали від генераторів, тож можна було зловити сигнал.

Я підіймався на десятий поверх свого будинку, ловив цей сигнал і намагався швидко викладати щось у мережу. Цілі було дві – рейтинги, бо я людина медійна. І дати зрозуміти рідним і близьким, що я живий, а також спробувати розповісти, що відбувається у місті.

Як людина досвідчена, що пройшла 2014-й рік, я ще 24-25 лютого зміг запастися пауербанками, зарядив всю техніку, купив харчів і паливо.. Тоді мені здавалося, що цього більш ніж достатньо.

Після того, як зник газ, ми відчули не брак їжі, а брак вогню. Їжу стала дуже важко готувати. Наприклад, щоб зварити макарони, вам потрібна, по-перше, вода. А по-друге, вогонь, який треба десь взяти. І якщо раніше ми брали його з газу, то після того, як газ зник, їжу треба було готувати на вогнищі. Однак це було дуже небезпечно, бо тебе може накрити вогнем.

У результаті ми один буханець хліба ділили на сімох на тиждень, тому що хліб перестали випікати, і він став дефіцитом.

Щодо води, яка була на вагу золота, то було кілька джерел. По-перше, у місті є кілька джерел, але вони всі у парках. До них треба йти – а це небезпека дика. А ще біля цього джерела вистояти у черзі. І взяти ти можеш тільки 5-літрову пляшку, бо так само з нею треба швидко бігти назад. У нас по воду ходив сусід і казав, що біля цих джерел вже лежали мертві тіла.

Що ж до другого джерела – було б щастя, та нещастя допомогло. Березень видався доволі зимовий. Тобто коли вибивало шибки у мінус 10 – а це відбувалося все частіше й частіше, – то вдома теж було мінус 10. Але одного дня ми з ранку прокинулися і побачили, що за вікном випав сніг. І ми раділи, як діти, бо сніг – це вода.

Технічну воду, яку зливали з батарей, спочатку використовували для елементарних гігієнічних потреб. Гидка, але життєва деталь: ми домовилися в будинку, що будемо цією водою не більше одного разу на добу, а то й на дві доби, змивати воду в унітазі.

Ми з іншими мешканцями облаштувати собі у будинку сховище, у нас є підземний паркінг. Там був кабінет домоврядника. З нього винесли всі меблі, туди принесли матраци зі своїх будинків, і ті, кому було страшно вночі – переважно це були люди з верхніх поверхів, – приходили туди ночувати.

13 березня я стояв у ванній і голився – на суху, без води. А тоді сталося таке, чого я не пам’ятав, не чув і не бачив раніше.

Жахливий звук. Вибухова хвиля мене відкинула спочатку ліворуч, потім праворуч. Я вибіг із ванної, побіг у кімнату, де були дружина й син. У той момент коридором бігла мама мого друга – вони сім’єю переїхали до нас, тому що їхнього будинку вже практично не було.

Ми кинулися до цієї мами – потім такий самий звук, ще одна вибухова хвиля. Ми забігли разом у ванну. Третій вибух. Ми просиділи хвилин 20, боялися вийти. Коли вийшли, побачили, що абсолютно все скло вибите. Між кімнатами у нас важкі дубові двері – я один таку зняти не міг – теж вибило.

Як виявилося потім, це були авіаудари з літаків – метрів за 50 від нашого будинку. Після цього будинок у нас фактично ще був, але вікон вже не було, їх навіть заклеїти не можна було.

Після цього вже всі переїхали у сховище. Місць поменшало. На матрацах спали діти з мамами. Біля стіни стояли звичайні стільці, на них спали сидячи дідусі й бабусі. Там температура була 12-13 градусів. А ми з дружиною, наприклад, узагалі спали під сходами. Ніч ми спали дуже погано, поряд з будинком щось постійно вибухало.

Ми зрозуміли, що у цьому будинку вже жити складно. Це було 14 березня, перші колони поїхали з Маріуполя на Запоріжжя.

Я піднявся на 10 поверх, дізнався, що люди змогли виїхати. Зібрали речі, розуміли, що більшу частину залишимо. Для мене це було плюс-мінус легше, бо я через це вже проходив у 2014 році. 15 березня ми розділили чисту воду між людьми, які вирішили поїхати, та сім’ями, які залишилися, залишили їм усю технічну воду, харчі й вирушили в дорогу.

Мене потім запитували, чи я бачив місто, коли їхав ним. Я дивився дуже уважно. Майже в кожній машині були діти, і всі намагалися відвернути дітей від жахіть, що коїлися зовні…

Надія Сухорукова, журналістка

Я – журналістка державного телеканалу “Дім”. До активної фази вторгнення ми працювали у Донецькій області на підконтрольній Україні території. Розповідали, як живуть люди, показували, як ремонтують дороги, як розвивається Маріуполь. У фейсбуку я розповідала про своє життя, про свого кота і собаку, згадувала дитинство. Це було таке маленьке хобі.

Зранку 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Якщо чесно, я майже не злякалася, бо тут на лінії розмежування ми періодично з 2014 року чуємо такі звуки. Особливо на Лівобережжі.

Але потім отримала повідомлення від мого редактора: “Прокидаємося. Війна”. Це було приблизно о п’ятій годині ранку. Я подумала, що це якась помилка, що це ненадовго. Пізніше ми прийшли на першу пресконференцію мера. Він був розгублений, але сказав, що Маріуполь – це форпост України і його захищатимуть, агретора ми не пустимо до міста.

Ми з оператором після брифінгу вийшли на опитування у центр міста. Тоді там ще були тролейбуси, автобуси, багато людей. І навіть вибухи лунали десь далеко. Люди, які відповідали нам на запитання, не зовсім розуміли, що відбувається. Вони скаржилися на черги у магазинах та на відсутність якихось товарів. І казали, що нічого не бояться.

Все змінилося за кілька днів. Спершу закрили аптеки. Вони взагалі не працювали, потім зоомагазини, потім почали обстрілювати місто сильніше. І вибухи лунали дуже близько.

Щодня ставало дедалі гірше. Спочатку вимкнули електрику, потім – воду, але ми якийсь час готували на газі. Стало страшно, коли відключили газ.

Наша знайома, у приватному будинку якої ми жили, бо вважали, що так безпечніше, побачила, що вогонь на плиті горить ледве-ледве, і перша почала говорити, що можуть відключити газ. Моя мама тоді відповіла, що це, мабуть, через сильне навантаження. Але за півгодини він зник зовсім. У нас нічого не залишилося. Взагалі нічого.

Воду привозив до нашого району звичайний маріуполець у великій білій діжці. Просто, щоб допомогти людям. До його машини шикувалася шалена черга. Люди стояли годинами і розбігалися, коли снаряди падали дуже близько. Ми з мамою ходили до нашої дев’ятиповерхівки і після дощу чи снігу підставляли відра під ринву.

Так робили всі наші сусіди, а ще вони збирали гілки, пиляли паркани, гойдалки і все дерев’яне, щоб спорудити вогнище і приготувати хоч якусь їжу. Тоді ще можна було виходити надвір. Стріляли часто, але перерви були.

За тиждень вже лупили без зупинки. І навіть три хвилини на подвір’ї були дуже небезпечні. Люди не думали про гуманітарну катастрофу. Вони не говорили такими словами, вони просто виживали будь-якими можливими способами.

Мої рідні й друзі ніколи не хотіли приходу Росії. Наша родина – російськомовна, але ми українці і наша батьківщина – Україна. Ми взагалі не вірили, що росіяни наважаться прийти на нашу землю. Ми думали, що в них вистачить здорового глузду не розпочинати війну. Як таке взагалі можливе у XXI столітті? Але виявилося, що окупанти й досі живуть у середньовіччі.

Один чоловік врятував мені життя. Він зламав зачинену аптеку і приніс мені ліки для серця. Минулого року я перенесла інфаркт, маю два стенти, і щодня мені потрібно приймати препарат. Ліки закінчились. І ця людина віддала мені їх безкоштовно. Тому що гроші взагалі там не мали значення. Їх там взагалі не було де витрачати.

Ми поїхали спонтанно. Хотіли виїхати значно раніше. У місті залишилися мої родичі, які не змогли виїхати, мій дядько, двоюрідна сестра, небоги, там загинув від міни мій двоюрідний брат. Він йшов по воду і потрапив під обстріл. Його віднесли до гаража, там він і лежить.

З тварин я змогла забрати лише собаку. Ми не встигли піднятися до квартири, і наш котик залишився там. Друзі відчинили двері, поклали йому корм, але кота не знайшли. Він, мабуть, злякався і сховався. Я дуже завинила перед ним…

Наразі зв’язку з Маріуполем немає. Іноді мені намагається додзвонитись людина, яка все ще в Маріуполі. Але зв’язок поганий: я бачу лише його дзвінок і розумію, що він живий. Про те, що там відбувається, розповідають люди, які вибираються звідти. Вони кажуть, що там ще гірше.

Я досі не можу прийти до тями… Нічого не закінчилося. І не закінчиться доти, доки маріупольці залишаються там. Там сотні тисяч людей. 

Що я хочу робити далі? Далі я хочу жити. Ми у Маріуполі жили одним днем. Тому зараз живу за фактом. Пережили день, і добре.

Джерело: BBC news

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna
Adblock
detector