У мене є брат, на 10 років молодший за мене. І скажу одне – моє безтурботне дитинство закінчилося, коли батьки принесли з пологового Романа.
Як і всі старші діти в родині, я мала няньчити Романа та уважно слідкувати. Борони Боже не поділитися з братиком іграшкою чи цукеркою. Він одразу біг до батьків жалітися. І я отримувала ременем по одному місці, ставили у куток та забороняли гуляти з подругами.
Напевно, саме це несправедливе ставлення батьків до мене якраз і підштовхнуло після школи вибрати університет якомога далі. На щастя, вийшло вступити на державне місце в ЛНУ, ще й кімнату в гуртожитку дали. Сусідки були приємні дівчата, ми одна одну “підгодовували”. Ну, точніше вони мене пригощали частуваннями, які їх батьки з сіл передавали.
От як тільки я переїхала до Львова, то батьки наче забули про моє існування. А навіщо згадувати? У них є Роман, найбільше щастя у світі.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
В університеті я познайомилася зі своїм коханим чоловіком Олексієм. І його мама, Марина Вікторівна, прийняла мене в родину, як рідну доньку. Декілька років ми жили з нею у квартирі, поки своє житло будували. А коли народився синочок Вадим, то пані Марина ледь не щодня приїздила няньчити внука.
Так от, майже 15 років батьки згадували про мене декілька разів. Перший – оплатити татові лікування в столиці. На жаль, хвороба перемогла його і ми вдруге бачилися вже на похороні.
Через рік мама знову до мене подзвонила за гроші, збирала на весілля Роману. Ми самі тоді з чоловіком не мали стабільного заробітку, тому відмовили. І брат так на мене образився, що не запросив на розписку та святкування, уявляєте?
Місяць тому мама знову до мене подзвонила. І почала дуже жалітися на свою невістку, Наталку. То вона нічого вдома не робить, не допомагає, сидить на шиї у Романа, загнала під каблук брата.
– Вона з мене всі соки вижила. Ще й Ромчика так на свою сторону перетягла, він вже й мене не хоче слухати! – плакала у слухавку мама.
Мені стало її щиро шкода, чесно. Тому ми з чоловіком вирішили забрати маму до Львова. Сіли в машину і поїхали до брата.
З яким скандалом та докорами вони мене зустріли, всі сусіди чули той цирк. Брат аж з кулаками кинувся на мого чоловіка.
І ви думаєте, що мама нам за це подякувала? Одразу, як тільки приїхала – почала плакати, що ми її забрали від Ромчика, що він пропаде без неї на цьому світі. Кожен день я слухала докори, як їй погано у Львові, що тут ніяких подруг нема.
– Мамо, ну хоча б з онуками погуляй на вулиці. Вийди на дитячий майданчик чи що..
– Ні, я не хочу тут гуляти. Ще й твої дітиська викрикають, наче у джунглях, голова від них обертом йде.
Мами стало на місяць. Потім вона сама зібрала речі (поки нас вдома не було), залишила ключі сусідці та поїхала додому.
І що ви думаєте? Вона знову взяла за моду мені щовечора телефонувати та скаржитися на Наталку. Я вже принципово від неї слухавку не підіймаю, аби настрій не псувати.
Я їй по-доброму хотіла допомогти. А вона не слухає. То нащо мені знову мізки виїдати? Чи їй так нудно на пенсії?
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!