Мого Івана не стало три місяці тому. Так раптово він пішов, навіть не попередив. Працював біля хати, паркан ремонтував. Тоді мене покликав:
– Катю, глянь, як виходить! За це й вечерю смачну заслужив!
Я вийшла, а він вже лежить, теплий, але не дихає. Викликала швидку – сказали серце. “Так смерть в Бога треба заслужити!”. Цим я себе й втішала. Хоча було дуже важко. Ми ж разом прожили 56 років, не жарти.
Син мене всіляко підтримував, хотів до себе в місто забрати. Але як я наш дім залишу? Це для мене святе місце. Тож жила сама і присутність свого Івана відчувала. Хочете вірте, хочете ні, але він наче зі мною щовечора за столом сидів. Я й розповідаю усі новини, про сина, онуків, сусідів.
А днями він мені наснився й каже:
– А вечеря моя де? Я такий паркан зробив – витвір мистецтва.
Зранку я вирішила, що піду на могилу, а згодом зварю вечерю і віднесу одній бідній багатодітній сім’ї, що живе на околиці. Поснідавши, вирушила.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Підійшовши до могили я очам своїм не повірила.
– Божечки, Іване! хто ж посмів? В кого нахабства вистачило.
Річ у тім, що два тижні тому син встановив біля могили дорогу ковану лавицю і столик. Казав, що я матиму змогу посидіти біля тата і відпочити. Я так тоді раділа.
І ось, приходжу на цвинтар, а нічого немає, лишень земля розрита. В сльозах зателефонувала синові, розповіла. Він мене заспокоював, казав, що нову придбає. Наостанок я ще й спитала:
– Дорогий, хочеш, я молочка тобі в сусідів куплю?
– Та не треба, тут все є.
На вечір я віднесла вечерю. А коли поверталась додому почула голос.
– Ти все ж молочка купи! Я з тобою!
Це був голос мого Івана, я це знала. Пішла до сусідки за молоком. Люда вибігла і поспіхом сказала, що згодом мені все принесе, щоб я не чекала. Я погодилась, та ідучи з її двору побачила за оселею лавицю. Саме ту, з цвинтаря. А поруч і стіл стояв.
Я негайно пішла звідти, зателефонувала синові:
– Уяви, стіл у Люди, сусідки!
– Ти що? Як вони наважились?
– А згадай, як вони розпитували, де я її купив, скільки дав. Але мамо, не переймайся, їв від того щастя не буде.
Коли Люда прийшла з молоком, я двері їй не відчинила. Вирішила, що не хочу її навіть бачити. Та минув тиждень, я пішла знову на цвинтар, а лавка зі столом на місці. Тоді я вже не витримала і пішла до Люди.
– Що, совість не дозволила залишити стіл?
– Послухай, не знаю, як тебе благати про прощення! Дурницю мій Юрко утнув, дуже йому той комплект сподобався. Але щойно ми принесли його в наш двір – почалося. Твій Іван нам жити не давав, щоночі приходив, стукав у вікна, калатав на кухні посудом. А зранку ми виходимо – лавиця перевернута. Думали випадково. Та це повторювалось щоночі.
Я пробачила сусідці. Зла на неї не тримаю. Хоча спілкуватись надалі однаково не хочу. Тепер точно знаю, мій Іван мене захистить, він і справді поруч.
А ви б пробачили таке?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!