Моя донька декілька років тому переїхала зі Львова до Польщі. Там вона отримала пропозицію щодо нової роботи. За характером моя Настя дуже непосидюча та моторна, от постійно хоче десь працювати, не може навіть спокійно відпочити.
А у Варшаві потім познайомилася зі своїм чоловіком. Він, до речі, також українець, має власний бізнес у Польщі. Я щиро раділа, що моя Настя знайшла гідного чоловіка, за яким вона, як за стіною.
У січні 2022 року Настя народила діток, двійняток. Вона сама не справлялася з сином та донечкою, постійно жалілася мені у Скайпі. І в лютому минулого року вона слізно просила мене приїхати у гості:
– Мамо, я скоро у божевільню попаду, чесно. У мене навіть нема часу, аби в душ піти зранку.
От я швидко зібрала всі речі та виїхала першим автобусом до Варшави. У Львові залишився мій молодший син Олексій, який тоді закінчив університет і працював. Він вже дорослий, відповідальний, ну, словом, може без мене прожити.
Я не знала, на скільки часу затримаюся в Польщі. Ну місяць, може два. Аж раптом почалася війна, ви розумієте, що творилося в Україні. Настя боялася мене відпускати додому, сама заховала документи, аби я не виїхала з країни. Ще просила Олексія приїхати, але він вперто відмовлявся.
І от через війну я залишилася в Польщі. Спершу все було добре, донька та зять працювали, а я няньчилася з онуками. В нашому районі з’явилося багато біженців-українців, з якими ми потоваришували та гуляли на дитячому майданчику. Зять Петро повністю забезпечував мене фінансово, купував продукти, одяг, косметику. І це була його ініціатива, я не просила ні копійки.
Однак, декілька місяців тому я відчула, що стала зайвою людиною в родині доньки. Вони зі мною не сідали до столу, не хотіли гуляти, потім почалися докори:
“Мамо, не шуми на кухні”, “Мамо, ти знову без дозволу взяла мою чашку”, “Ти зранку не дала мені виспатися!”. Таке було враження, наче до мене ставилися, як до собаки дворової.
Тому от аби остаточно не зіпсувати наші стосунки, я вирішила повернутися додому. Ну чого сидіти в тій Польщі роками? Війна не скоро закінчиться, тим паче, я скучила за Батьківщиною, за рідною квартирою.
Зібрала валізу, взяла ще деякі продукти додому. Але донька навіть не зголосилася підвезти мене на автобус, тільки провела до маршрутки, яка їхала на вокзал. Мені було образливо, ледь стримувала сльози.
Однак, в Україні на мене чекав другий “сюрприз”. Олексій привів до квартири молоду дівчину, Світлану. Ну і вона відчула себе тут справжньою господинею, все зробила за своїми порядками та правилами. Я досить довго не могла знайти на кухні чашки, каструлі, у шафі все стоїть не на своїх місцях.
І Свєтка була вороже до мене налаштована. Вона всім своїм виглядом показувала, що я тут ніхто, що мені не раді і краще б я залишалася у Польщі. Олексій постійно їй догоджав, потакав. Вона вміло тягнула з нього гроші собі на новий одяг, манікюр, нарощення вій. Хоча могли зробити ремонт у кухні чи в залі, бо там вже старі меблі та шпалери.
От знаєте, я старалася дати дітям все найкраще. Сама підіймала їх на ноги, без допомоги колишнього чоловіка. Працювала колись на двох роботах, їздила на заробітки. І ось така подяка? Одна вигнала зі своєї домівки, інший взагалі попав під каблук.
Що мені робити з дітьми? Як мені достукатися до них? Вони вже геть забули, що я їх рідна мама!
Що Ви можете порадити нашій читачці?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!