Донька Анна росла без мене. Я все життя працювала закордоном – Росія, Польща, Німеччина. А останні 10 років вже в Італії, влаштувалася доглядальницею.
Але за моєю дитиною слідкувала мама. Бабуся була їй і за мене, і за тата. Бо чоловік покинув мене, коли ще й Анютки не було на цьому світі. Злякався новини про вагітність та й втік на всі 4 сторони.
Всі зароблені гроші скидала мамі. Аби вони мали за що одяг купити, продуктів та й поїхати на відпочинок, бодай в Одесу. Мене не було на випускному Ані, зате вислала їй 100 євро, аби мала гарну сукню та туфлі. Потім платила за її навчання в університеті та передавала гостинці.
А на весілля взагалі молодятам купила гарну, трикімнатну квартиру в новобудові вже з готовим ремонтом. Лиш бери речі та хоть вже живи. То ще й у центрі Львова, а там житло дуже дороге. Та для доньки ні копійки не було шкода.
Однак, декілька місяців тому Аня розлучилася зі своїм чоловіком Петром. Я знала, що в них негаразди в родині, але щиро сподівалася, що вдасться з них вибратися. Як Петра звільнили – то я скидала гроші. Раз на місяць стабільно збирала їм 2 великі сумки з продуктами, там і сири, ковбаски, консерви, рибка, солодощі для онуків окремо.
Але вирішила я нарешті повернутися додому. Бо скільки можна на тих заробітках працювати? Мало того, що я пропустила все дитинство Ані, то ще й онуки без бабусі ростуть! А їм моя підтримка та допомога зараз ой як потрібна.
Зібрала гостинці, гроші та поїхала до Львова. Однак, донька мене дуже холодно зустріла.
– О, а ти чого так рано? Ми тебе чекали лиш у вівторок..
– Сюрприз! Аню ти не рада мене бачити?
– Рада, просто про візити треба попереджати, якщо їдеш у гості.
Мене це вразило. Хоча я і гість, але ту квартиру купила за власні гроші. Але на цьому сюрпризи не закінчувалися.
– Ну ти надовго?
– Та не знаю. Думала тут в тебе пожити, з дітьми допомогти. Скоро ж школа, треба з ними уроки робити, на гуртки…
– Не треба. Мені Андрій допоможе.
– Хто такий Андрій?
– Ми живемо разом вже місяць. Познайомилися на дні народження подруги.
– Як так? Доню, знову на ті самі граблі! Ти привела чоловіка на все готове, він ж того цінувати не буде.
– Мамо, не тобі вирішувати, хто тут житиме. Ти ж роками пропадала закордоном, а зараз вирішила моїм вихованням зайнятися? Мені та Андрієві не буде затишно, якщо ти тут ходитимеш. Краще повертайся до баби в село.
Я взяла гостинці та навіть онуків на прощання не поцілувала. Усі гроші, які я привезла з Італії, зараз йдуть на ремонт маминої хати. Тут треба і меблі купити, дах поставити новий, провести опалення. Та і генератор ще варто купити, бо не знати, яка зима буде цього року.
Але я не очікувала, що рідна донька виставить мене за двері. І заради кого? Якогось чоловіка, з яким вона місяць живе? Я ж так заради щастя Анютки старалася, трудилася, здоровʼя зіпсувала. І що отримала?…
Не знаю, як бути далі. Можливо, треба ще раз поговорити з донькою? Як ви вважаєте?