Моя мама та свекруха, хоч це і рідко буває, стали найкращими подругами. У них спільні інтереси і невелика різниця у віці, от вони й потоваришували. Ми з Олегом цьому дуже раділи.
Познайомилась я з майбутнім чоловіком в черзі на касі магазину. Він допоміг мені сумки додому занести, обмінялись телефонами. Так наше спілкування закрутились, що згодом, вже як пара, поїхали за кордон працювати.
За 3 роки купили квартиру та зіграли весілля, після якого і переїхали у своє сімейне гніздечко.
Зараз ми уже 5 років одружені. У нас троє дітей – старший син Вадим (4 роки) та дівчата-близнючки Діана і Мар’яна (2 роки).
Мені важко самій з дітьми, тому ми найняли няню, а я пішла на роботу. Так набагато краще й зручніше. Тим більше, що наші бабусі нам не допомагають зовсім.
Вони обидві працюють ще, а після роботи, то в театр, то на прогулянку, то на йогу.
– Я ще молода і хочу пожити для себе – каже мені мама. – До онуків прийду, як матиму змогу.
Свекруха тієї ж думки. Мені прикро, що ніхто з них не розуміє, як мені важко і не допомагає. Навіть, заздрю подругам, у яких мами сидять з їх дітьми. Бо у нас такого не було і не буде.
Та я вже звикла, що з чоловіком можемо розраховувати на себе.
Минулого тижня до мене телефонує моя мама і каже:
– За три дні ми з Лесею (це моя свекруха) їдемо на відпочинок у Карпати. Так, як ти живеш біля нас обох близько і будеш вдома, то мусиш вигуляти мого песика, а у Лесі поливати ці дні вазони. Ну квартири, зрозуміло, теж треба буде провітрювати.
У мене від здивування мало очі на лоб не полізли. Це нічого, що я працюю і у мене троє дітей? Коли я цьому всьому маю встигати давати раду?
Мамі я відмовила. Вони зі свекрухою мені не допомагають, а лише про себе думають, я тепер робитиму так само.
Хто з нас правий, як вважаєте?
Вибачте. Даних поки немає.