Коли почали світло вимикати важко мені стало. Ні телевізор подивитися, ні їсти зварити. В мене все вдома на електроенергії. Поскаржилася я синові, котрий вже давно в Бельгії, і він запропонував:
– А ти переїжджай до нас. Разом веселіше буде, за Катрею моєю наглянеш, з хлопчиками їй допоможеш.
Річ у тім, що квартира сина в іншому місті, та не далеко. Ще до війни він на заробітки поїхав. І вже два з половиною роки вдома не був. Невістка час від часу їздить до нього. Та в неї тут все, і хлопчики ще доволі малі. Нещодавно Катя сказала, що на роботу планує вийти після декрету. Тож я подумала, може й справді це гарна ідея, всім разом в такі важкі часи триматися.
Попередила я невістку і вирушила. На автостанції мене ніхто не зустрів, хоча в Каті автівка власна є, для неї це не проблема. Та я сама добралася. Квартира у сина велика, він самотужки там шикарний ремонт зробив. І живуть біля лікарні, тож світло там завжди є. Я привезла всілякі гостинці, ще й букет ромашок невістці придбала в бабусі на вокзалі. А тоді відразу спитала, де спатиму. Все ж з дороги стомилась. Невістка відвела мене на балкон, де стояла стара радянська розкладачка.
– Ось це тепер моя кімната? Нічого собі апартаменти! А я не змерзну?
– Ну, тут тепло.
– У вас дві кімнати, кращого місця нема?
– Ні.Там діти, там я.
– Послухай, як ти не хотіла мене так бачити – треба було відверто сказати. Краще дома без світла сидітиму.
Я поїхала, а дорогою відразу синові подзвонила. Все йому розповіла. Він зателефонував дружині, а та сказала, що в мене з головою проблеми і я все вигадую. Так прикро було. Адже син і справді не мені повірив, а своїй дружині.
– Ти щось не так зрозуміла. хоч би спробувала, залишилася.
– Ні, ноги моєї у вас більше не буде!
Відтоді ми майже не спілкуємось. Лишень на мій день народження син подзвонив. Розповів, що Катя няню взяла через мене. Мовляв, я все вигадала, бо допомагати їм не хотіла. Чесно, я вже навіть не знаю, як на все це реагувати. Навряд чи зможу розібратися, доки син не приїде. Що б ви мені порадили?