Той день я ніколи не забуду. Ми так довго готувались до весілля. За пів року ресторан замовили, мріяли, щоб все ідеально було. Катя страшенно переймалась, особисто все контролювала. А тут просто не приїхала? Я не міг в це повірити. Стояв з букетом родичами і друзями біля РАЦСу і чекав.
Та Катя не приїхала. Ми годину стояли, усі їй дзвонили, а тоді врешті зателефонувала її подруга Ліля і повідомила:
– Катя поїхала геть з Артуром.
Це був наче кадр з фільму. Ніколи не уявляв, що таке може трапитись зі мною. Артур, то колишній Каті, він покинув її ще до наших стосунків. Вона тоді дуже страждала. Завжди казала, що обрала мене, бо я зовсім інакший.
Я не знав, що робити. Усі дивились на мене здивовано. Мама бігала й голосила:
– А я знала, що вона така, казала синові, щоб іншу знайшов!
Наче в тумані, я пішов в сусідній сквер. Там на одній лавці сиділи дівчата. Вони пили каву і сміялися. Самий не знаю чому, я підійшов до них.
– Дівчата, врятуйте від сорому мене?
– Як?
– Я буду щасливий, якщо котрась із вас погодиться за мене вийти.
Вони зареготали.
– Я серйозно. Там люди чекають, все замовлено. А згодом розлучимось.
Раптом одна з них встала. Доволі симпатична.
– Гаразд, але я хочу за це 5 тисяч гривень і найкращу сукню он з того салону! І ще, щоб мої подруги були поруч.
– Як скажеш.
Я побіг з дівчиною в салон. Все оплатив. І всього за 40 хвилин ми заходили в РАЦС. Марина, так її звали, за ці хвилини перетворилась в справжню красуню. Подруга зробила їй ніжний макіяж і підняла волосся. Така натуральна і щира, подумав я.
Ми танцювали весь вечір і дуже багато жартували. В моєї дружини було надзвичайне почуття гумору. Виявилось, що вона з іншого міста і приїхала в гості до тата, котрий вже давно розлучився з мамою.
– Знаєш, а може не будемо розлучатись і спробуємо? – раптом спитав я вже наприкінці свята.
– Ти чого? Гроші віддавати не хочеш?
– Мені так комфортно з тобою, наче ми все життя разом.
– А чого б і ні!
Відтоді ми не розлучались. Минуло шість років, в мене чудовий шлюб, є донька, зараз Марина знову вагітна. Нещодавно ми йшли разом на огляд. І раптом в лікарні я побачив Катю. За руку її тримав хлопчик.
– Привіт!
– Привіт! Я давно мала перепросити за все те!
– Та ні, я тобі дякувати маю. Не уявляю свого життя без Марини. Ти щаслива з Артуром?
– Ні, він мене покинув вагітну всього через пів року.
– Як так?
– Мабуть, так бумеранг і працює! До того ж усі родичі відвернулись, сказали, що сама винна.
– Але в тебе чудовий син! І я не маю сумнівів, що все буде добре.
– Ти б пробачив мені, якби я тоді повернулась?
– Так, але разом ми б вже не були.
Мені так шкода стало Каті. Вона ж хороша, лиш помилилась. Я запропонував їй допомогу, запросив на роботу в нашу компанію, там якраз вакансія є. Рідні кажуть, що це помилка, та я так не вважаю. Треба залишатися людьми. А ви змогли б таке пробачити?