Катю я з дитинства знав. І кохав її скільки себе пам’ятаю. Згодом ми почали зустрічатись. Вже й батьки змирились, знали, що це доля. А потім ми разом поїхали на навчання. Вирішили, що здобудемо освіту, а тоді й весілля зіграємо. Як дорослі свідомі люди.
Та раптом почалась війна.
– Кохана, я не можу інакше. Мушу захищати нашу країну!
– Я тебе дочекаюся, весілля зіграємо, як і мріяли!
Я жодного дня не сумнівався, Катя дотримається обіцянки! Телефонував їй, коли лише мав змогу. Вона завжди знаходила вдалі слова, аби підтримати, розрадити. Її віра – була мені оберегом.
А тоді одного разу моя кохана наснилася мені. Вона ніжно мене поцілувала і сказала:
– Любий, пробач! Я тебе вже не чекаю. Не можу!
Цей сон в окопі страшенно мене збентежив. Коли з’явилась можливість я відразу подзвонив Каті, та вона не відповідала. Тоді її мамі. Майбутня свекруха заплаканим голосом сказала:
– Дорогенький, пробач, не вберегли ми Катю. Немає її!
Мене навіть на похорон не відпустили. Не дружина ж. Та й ми на нулі були. Минуло чотири місяці і я дістав поранення. Досить довго в лікарні лежав, а тоді відразу додому приїхав. Прийшов на цвинтар і гірко плакав.
“Як так? Краще б я з фронту не повернувся!”
Я не міг збагнути, що сталося. Ніхто не розповідав. Лише згодом розпитав батька Каті:
– Ми тобі не хотіли казати. Та й взагалі, історія неприємна. Хочу, щоб пам’ять про доньку світла була!
– Та що ж сталося?
– Катя руки наклала на себе!
– Як це? Чого?
– Коли ти поїхав, за нею почав ходити Петро, син судді.
– І що?
– Він їй проходу не давав. А потім почав погрожувати. А коли й це не подіяло – він її зґвалтував. Думав, так в неї виходу не буде, от і вийде за нього.
– Чого ж мені ніхто не казав?
– Вона заборонила. Тим паче батько Петра так зробив, щоб про все забули. Гроші й влада – все вирішують. А Катя не змогла з цим жити.
Сльози комом мені горло перекрили. Я навіть дихати не міг. А тоді схопився і побіг шукати того Петра.
“Удавлю голими руками” – думав я.
Друзі допомогли. Петра я знайшов. Але не в будинку багатого судді, а на березі річки. Він був в неадекватному стані, під дією наркотичних засобів. Я навіть бити такого не міг. Він вже мертвий. Та цей покидьок мене впізнав.
– Що мститися прийшов?
– Та бачу – немає кому.
– Вона сама мені відомстила, сповна. Постійно ходить за мною, спокою нема.
– Хто?
– Катя твоя! І зараз тут, насміхається.
Я не хотів слухати цю нісенітницю. Пішов. А наступного дня дізнався, що Петра мертвого знайшли. Втопився.
Скоро я повернусь на фронт. І робитиму все заради перемоги. Хоча й вже не знаю для чого жити. Ніхто мене вже не чекає.
А ви вірите, що мертві можуть помститися? Чи це просто карма?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!