У потягу Чернівці – Запоріжжя розговорилися з бабусею. Я поверталася на Батьківщину і мені було не без того важко. У купе зайшла літня жінка. Вона була дуже балакуча. Постійно щось розпитувала, та говорити мені в той день не хотілось.
24 лютого ми з дочкою втікали від війни. Мешкали ми у Запоріжжі. У нас там був свій бізнес. Великий дитячий простір. Потім у Чернівцях вирішила спробувати відкрити свою справу. Але не склалося. Тож вирішила повернутись.
– Тепер обстріли трохи припинились і ми повертаємось! – сказала я Зінаїді Петрівні (так звали бабусю).
– А я до дітей їду. Вони постійно волонтерять і на мене не мають часу. А онук мій старший Данило дрони складає. А молодша Софія співає на вулиці – теж на ЗСУ.
– Славні у вас онуки! – коротко відповіла я і притихла.
В купе ввійшов провідник із набором постільної білизни.
– Онучку, чи не допоможеш ти мені розстелити, бо сама не впораюсь!
– Я провідник, а не прислуга.
– У ваші обов’язки входить допомагати пасажирам! – втрутилась я.
– Панове, ви так нікуди не поїдете!
– Я допоможу бабусі, але ви втратите роботу.
– Нема чого мені погрожувати. Де таке бачено, щоб провідник обслуговував пасажирів?
Настрій був зіпсований. Бабуся довго плакала і схопилась за серце. Добре, що в мене був валідол і усе обійшлося. Але сліз Зінаїди Павлівни я тому провіднику ніколи не пробачу. Це ж треба, які є люди: хтось все життя волонтерить, а хтось і пальцем поворухне, щоб прийти на допомогу.
Після приїзду я одразу зайнялась тим хлопцем. Ще в салоні я ввімкнула диктофон, поки він кричав і погрожував. Тож моя скарга не залишилась поза увагою. Невдовзі прийшло сповіщення про те, що цього хлопця звільнили. Мені не шкода, що така молода людина залишилась без роботи, бо те, як він поводив себе з бабусею заслуговує лише осуду.