З раннього дитинства я знала, що таке бідність. Зростала в селі, в мами нас шестеро було. Ходили голодні, в дранті. Тато помер, коли мені було десять років. Він напився з другом, посварився й почалась бійка. Той й дав йому цеглиною по голові. І все мало не в нас на очах.
Мама страшенно за батьком побивалась, хоча він був далеко не взірцем гарного чоловіка. Вся домашня робота лягла на плечі моєї старшої сестри. Не знаю, що було б з нами, якби не Катя. В 15 років вона влаштувалась на роботу в їдальню, мила там посуд і прибирала. Влітку сестра збирала гриби та ягоди, продавала їх на ринку. Згодом я з нею ходила. За зароблені гроші ми купували харчі та одяг.
Згодом Катя поїхала на навчання і нам стало дуже складно. Та минуло кілька років і сестра забрала мене до себе. З часом мені вдалося вивчитися на кухаря. А тоді я знайшла роботу і вийшла заміж. Життя наче стало налагоджуватися. Та після того, як я народила – ставлення чоловіка до мене змінилося. Він почав десь вештатися й випивати. Я не витримала. Зібралась і пішла геть. Потім залишила доньку з Катрею і поїхала до Італії. Інакшого виходу не бачила.
Я дуже важко працювала, заробила нам на квартиру, моя Оленка мала все необхідне, лишень не маму поруч. Згодом вона поїхала до університету. Я оплачувала все, що треба, купила їй квартиру поруч з корпусом, аби не доводилось жити в гуртожитку. Бачились ми рідко, приблизно раз на рік. Та близькості між нами не було. Донька ніколи не ділилась секретами. А коли я її запрошувала до себе – відмовлялась, казала, що краще з подругами поїде на відпочинок. Та якось повідомила:
– Я зустріла чудового хлопця, він переїхав до мене!
– Ти навіть дозволу не спитала в мене?
– А яка тобі різниця? Ти ж однаково далеко.
Врешті вона побралась з Миколою. Зять був досить хорошим, працьовитим. Через рік після весілля молоді схотіли будуватися:
– Розумієш, ми дитину хочемо! А що в квартирі? Ні подвір’я, ні окремої кімнати.
Це була гарна ідея. Я погодилась її профінансувати. Висилала щомісяця по 800 євро, собі лишала копійки. Квартиру діти не продали, здали її в оренду. Коли ж я приїхала – побачила й справді чудову оселю з затишним подвір’ям. Тоді я й вирішила, що нарешті зможу відкладати щось для себе. Та донька не давала мені такої змоги. Вона постійно просила гроші – то на те, то на се. Я давала, хотіла допомогти, та мені не дуже подобалось, на що їх витрачали молоді.
Я надто важко працювала, а донька то на путівку просила, до на якусь дорогу техніку. Коли почалась війна я думала, що Олена нарешті не буде марно гроші витрачати. Крім того, в неї двоє малих дітей. Але нещодавно вона мене приголомшила:
– Мамо, ми вирішили басейн будувати. Дай 5 тисяч євро!
– Хіба це вам так потрібно?
– Діти зростають, хочуть купатися.
– Але ж ми не багатії якісь. Може варто відкладати на непередбачувані ситуації?
– Тебе не було в моєму житті! То можу я хоч якусь компенсацію мати?
Позиція доньки мене здивувала. Вона вже доросла і має розуміти, що в мене вибору не було. Хотілося б хоч трохи вдячності. Врешті я вирішила ці гроші не давати. Відкладатиму тепер, адже вочевидь на старості мені ніхто не допомагатиме. Олена страшенно образилась на мене. Ми тепер майже не спілкуємось. Порадьте, як мені бути далі?