Хто б міг подумати, що такі нахабні люди бувають. Днями подзвонив двоюрідний брат мого чоловіка і почав просити:
– Дозволь в тебе пожити?
– Де?
– В тебе, ти ж нещодавно квартиру купив, бабуся казала, що дуже гарну й велику! А нам тут важко, зрозумій!
– То продавайте свою квартиру в Харкові та купуйте тут.
– Ти уявляєш, скільки вона зараз вартуватиме? Три копійки. Ми й хату в селі не купимо.
Після тієї розмови Руслан вирішив порадитись зі мною. Я щойно завагітніла, гормони вирували, тож слів не підбирала.
– Після того, як родичі з тобою вчинили, ти ще їм прихисток дати хочеш?
– Але ж війна!
– Я їх і на ніч не пущу до нас, не те що пожити!
– Всі ж образяться!
– А мені байдуже! Нехай хоч тріснуть!
Ми посварились, та я вирішила стояти на своєму. І не просто так, не думайте, що я така байдужа. Просто знаю історію життя мого чоловіка. Раніше він жив на Харківщині. Та коли був підлітком – батьки його розлучились. Тато знайшов нову жінку і про єдиного сина швидко забув. Руслан залишився з мамою в їхній двокімнатній квартирі. Та свекруха не змогла впоратись з таким ударом і почала випивати. Досить скоро до них додому почали приходити різні сумнівні компанії. На ніч залишалися чоловіки.
Нещасний хлопчик не знав куди тікати і поїхав до бабусі в Харків. Йому тоді всього 12 років виповнилося. Стара мала чудову велику квартиру і прийняла онука. Він був дуже щасливий, адже нарешті міг спокійно жити та навчатися. В 15 років вирішив вступити до технікуму. Після закінчення навчання Руслана забрали на службу в армію. А коли він повернувся – вдома на нього чекав сюрприз. З бабусею жив інший онук, син тітки.
– Вибач, ти маєш шукати собі інше житло!
– Але де? Як так?
Виявилось, що доки Руслана не було, тітка почала їздити до бабусі, возити їй гостинці й подарунки. Вона переконала її взяти до себе Ігоря і згодом залишити йому квартиру.
Мій чоловік дуже важко пережив все це. І в розпачі підписав контракт і пішов до війська. Та, крім того, він вступив до вишу, адже мріяв мати вищу освіту.
У війську ми й познайомилися. Я була медикинею з Франківщини. Відразу покохала його. Ще до повномасштабного вторгнення. ми побралися. Я мала маленьку однокімнатну квартиру. Руслан тоді вже назбирав солідні заощадження, адже він гроші на себе марно не витрачав. Ще й земельну ділянку під забудову отримав. Тож ми все продали й придбали велику двокімнатну квартиру в новобудові. І щойно переїхали, про нас згадали родичі. Спочатку подзвонила Русланова бабуся. Почала розповідати, як шкодує через свій вчинок, але інакше не могла. Вона до нас просилася, казала, що вже не може жити з Ігорем, його дружиною і дітьми. Згодом навіть батько з’явився. А нещодавно подзвонив і брат.
– Ми на початку війни виїжджали вже, та згодом повернулися до Харкова. Та зараз страшно, та й діти вже достатньо натерпілися!
Руслан мало не відразу погодився. Він зараз перебуває на реабілітації після поранення. Та скоро повернеться на фронт, а я вагітна залишусь вдома. Брат же Руслана навіть не думає йти захищати Україну. І цілком вірогідно, що він тому й переїхати хоче, аби уникнути мобілізації.
Саме тому я й не збираюсь дозволяти чоловікові приймати родичів. А що б ви зробили на моєму місці?