Я навіть не очікувала, що можна так захворіти. Ще й в серпні. Вже всі забули про той коронавірус. А тут виявляється нова хвиля. Першим захворів мій Василь. Він і того разу чотири роки тому мало не помер. Лежав тиждень в реанімації, а тоді ще три в ковідному.
Зараз я відразу подзвонила дітям повідомити про ситуацію. У нас їх двоє. Донька Марина в іншому місті живе. Та вона відразу ж приїхала, навіть заразитись не побоялась. Побула день, відвезла чоловіка в лікарню, купила всі медикаменти та вирушила назад. А от син мій Толік навіть не відповів на дзвінок. Я тоді йому написала, що сталося. Лиш через два дні від нього прийшло коротке повідомлення – “Я дуже зайнятий. Лікуйтеся!”
Стан чоловіка швидко покращав. Можливо, вакцина допомогла. Та тоді стало зле мені. Піднялась висока температура, страшенно боліла голова, горло. Я самотужки поїхала в лікарню. Хоча донька й хотіла приїхати:
– Не їдь, ти надто ризикуєш, крім того, я впораюсь, не переймайся!
Я ледве вмовила Марину не їхати. Та вона щодня дзвонила зранку й на вечір випитувала, як ми.
Не розумію, чому наші діти такі різні. Адже ми виховували їх однаково. Обидвом дали по 10 тисяч доларів, коли ті вирішили побратися. Саме це допомогло їм власне житло придбати. Толік має дуже гарну роботу, утримує дружину, вона й не думає працювати, лишень в салони краси й магазини ходить. Нас вони провідують дуже рідко.
Згадую, які ми раніше з Толіком були близькі. Ви навіть не уявляєте, мій хлопчик був цілком матусин. Навіть в 17 років не хотів їхати на навчання. А тоді з’явилась ця Ліза і змінила його. Син став байдужим і холодним. Коли приїжджає, то навіть не обіймає матір.
Прохворіла я тиждень, а син жодного разу не зателефонував. Врешті мене відправили на стаціонар. Лікар сказав, що стан погіршується. Я тоді не витримала і подзвонила синові.
– І тобі байдуже, що я померти можу?
– Та ні.
– Я ж щодня на твій дзвінок чекаю.
– Хіба ж я знав? Мамо, я дуже зайнятий, ти ж знаєш, я зараз на роботі! Нащо дзвониш, відволікаєш? Робити нічого?
– Добре, сину, не буду заважати!
Я кинула слухавку і почала гірко плакати. Вже в лікарні набрала невістку.
– Я просто знати хочу, це ти його проти матері налаштувала так?
– З чого б це?
– Я така хвора, в лікарні, а йому байдуже.
– А що він має робити? Йти до вас і заразу в дім принести! Не будьте егоїсткою!
– Колись і ти матимеш дорослих дітей! Ще мене згадаєш!
Не хочу я більше з ними спілкуватися. Збираюсь поговорити з чоловіком, щоб ми заповіт на доньку оформили. В нас великий будинок, чотири кімнати і солідний шмат землі. Не хочу, щоб це такий невдячним дісталося. Як гадаєте, варто це зробити чи ні?