Моя донечка така ж вперта, як я. Тож не дивно, що коли я їй радила не виходити за Сашка – вона не послухала.
– Він такий хороший, я його кохаю!
– Але ж не працює, лінивий.
– Не лінивий, просто місце нормальне не так легко знайти. Саша дуже талановитий.
А він, як вітер, куди лиш не занесе. На жодному місці не протримався довше, ніж пів року. І те за щастя. Всюди щось не так: то керівних поганий, то зарплата низька, то умови не належні. Як інші там працюють – не знаю.
Коли я підійшла до воріт і побачила Сашка, відразу зрозуміла – щось накоїв.
– Що ти тут робиш? Де Надя?
– Вдома з Яринкою. А я приїхав вас провідати. Може допомога потрібна?
– Звичайно потрібна! Але чому ти не на роботі?
– Нас у простій відправили – через війну. От і подумав, що час треба з користю витрачати.
– Невже? Ну, гаразд. Почни з паркану.
Зять працював увесь день. А тоді заявив:
– Не впорався. Завтра дороблю. У вас залишусь.
– То зателефонуй Наді, скажи.
– Добре-добре, пізніше.
Наступного дня, ситуація повторилась. Сашко зремонтував паркан, дах і взявся у стайні порядки робити. Так минув тиждень. Донька не дзвонить, а він наче нікуди й не збирається. Ще б пак: тут годують, добре.
– Сашко, ану правду мені кажи. Що сталося?
– А що, все добре. просто хотів допомогти.
– Казок не розказуй, за шість років це вперше. Я ж знаю, завод ваш працює, ніякого простою нема. Звільнили?
– Я самий звільнився.
– Чого?
– Примусили заяву написати.
– Що натворив?
– З сином шефа посварився.
– Ну, а в тебе, що мізків бракує?
– Та в нього зарплата вдвічі більша була, а він лиш ходить і курить цілісінький день. От я й не витримав, сказав це.
– І що?
– Сказали, щоб йшов воювати, як щось не влаштовує. За правду мене звільнили!
– От і сиди тепер зі своєю правдою. Вже всі сусіди кажуть, що Надя тебе вигнала.
– Справді кажуть?
– А це теж правда?
– Так!
– Ти ж батько в сім’ї, годувальник. Невже клепки бракує?
Я розуміла, що жити в мене зять не може. Треба щось робити. Покликала доньку. Вона приїхала неохоче.
– Надя, я казала тобі не поспішати з одруженням? Мені твій Сашко тут не потрібен. Забирай!
– А що я з ним робитиму? Він ніде працювати не хоче!
– Зараз є вакансій повно.
– Де?
– На фронті!
– А якщо вб’ють?
– Такому хитрому нічого не буде! Може хоч дисципліни навчиться. А ти з Яринкою до мене переїжджай, квартиру поки здамо.
Пішов наш Сашко до військкомату вже наступного дня. Чотири місяці, як воює. І звільнитись так просто не зможе. Та й не схоче. Нарешті почувається справжнім чоловіком. І Надія пишається ним.
А ви як гадаєте, правильно я вчинила? Не пошкодую?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!