У мене є старший син Петро та молодша донька Христинка.
Після 11 класу Петрик переїхав до Львова на навчання. А до нашого села дуже далеко їхати, майже 3 години. Тому от син вкрай рідко навідувався у гості. Але старалася передавати йому автобусом домашні продукти, консервацію. Я зі всією любов’ю закривала йому на зиму помідорчики, огірочки, варення.
Так він після 4 курсу залишився у місті, знайшов там роботу. Потім зустрів свою жінку Марію. Вона з дуже багатої родини, її батько має великий бізнес. Спершу взяв до себе на фірму, як звичайного майстра, але швидко підвищив до заступника. А потім подарував молодятам гарну квартиру, машину. Словом, жив Петро, як у Бога за пазухою.
А от моїй Христині не так пощастило. Вона вийшла заміж за одного хлопця з сусіднього села і народила синочка. Однак, у мого онука ДЦП. Зять Василь постійно пиячив, грав у карти на гроші. Я сама віддавала майже всю зарплату на лікування Дмитруся, часто забирала додому, бо Христя їздила до міста на роботу. Часто залишалася на нічні зміни.
Тоді Дмитрику було десь 4 чи 5 років. Йому знадобилася дуже дорога реабілітація у Києві. Лікування коштувало чималих грошей, тим паче, у доларах. Я вирішила зателефонувати Петрові. Ну це ж його рідний племінник, він повинен допомогти:
– Розумієш, що на свою зарплату пекаря Христина не вилікує сина?
– Ма, ну а чому вона аборт не зробила, якщо знала, що син хворий? Вона цю дитину не для мене народжувала.
Я була шокована з таких слів Петра. Наче у нього замість серця шматок каменю. От це вже не мій син, а чужа людина.
На щастя, сусіди допомогли зібрати гроші на лікування, у церкві поставили скриньку. Священник постійно правив за швидке одужання нашого Дмитрика.
Те лікування нам дуже допомогло. Христя після того розлучилася зі своїм горе-чоловіком та переїхала жити до мене в хату. Я вже на пенсії, тому доглядаю за онуком. А донька доїжджає маршруткою до міста, працює головним технологом на заводі.
Я сама вже не молода. То серце коле, ноги крутить, спина ниє. А донечка біля хати дуже допомагає, посадила гарні квіти, зробила клумбу, купила нові лавочки та ще найняла майстрів, аби зробили у кухні ремонт.
Тому я зібрала всі документи та поїхала до міста. Домовилася про зустріч з нотаріусом та вирішила переписати хату. Христина постійно була поруч, допомагала, піклувалася. І краще їй та онукові дістанеться спадок.
Однак, до Петра дійшли плітки. Певно, хтось з сусідів постарався. Син минулого тижня приїхав у село без попередження:
– Мамо, і як це називається? Я для тебе порожнє місце?
– Петре, що ти хочеш? Сам маєш квартиру, бізнес, машину. А Христина сама виховує хворого сина!
– І що? Ти, як справжня мама, повинна була розділити хату порівно!
Вже всі сусіди в селі знають, що я переписала хату тільки на доньку. Хтось мене підтримує, хтось навпаки – дорікає, що я погана мати. Але я вважаю, що це справедливе рішення.
А як Ви вважаєте?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!