У 2009 році я розлучилася зі своїм чоловіком Олегом. Ну от не склалося у нас сімейне життя. Квартиру поділили, суд передав мені права на опіку над сином Андрійком. Йому тоді було 7 рочків. Чесно, я коли повернула своє дівоче прізвище, то аж видихнула спокійно.
Після розлучення кожному дісталося по однокімнатній квартирі. Олег свою здавав в оренду, сам переїхав до батьків. А от ми з сином якось мали тіснитися. У нас була така маленька квартира, що не мала місця навіть на якусь додаткову шафу. Андрійко взагалі спав на розкладному кріслі. Я тоді працювала звичайним менеджером, зарплата була мінімальна. Тому не було можливості купити більше житло, кредит в банку не давали.
Але у 2008 я познайомилася з Олексієм. Нас звів спільний друг у себе на дні народження. Льоша мені одразу сподобався. Такий мужній, щира посмішка, дуже ввічливий, справжній джентльмен. Весь вечір не відходив від мене ні на крок. Потім ще провів додому та взяв мобільний номер телефону.
Ми почали зустрічатися. То він мене з роботи забере, покличе на романтичне побачення у кафе. Я щиро закохалася в Олексія. Він сам не раз натякав, що треба вже жити разом, узаконити наші стосунки. Але було одне “але” – мій син. Коханий був категорично проти, аби виховувати чужу дитину:
– Ну в нього є свій тато. Чому я повинен піклуватися про чужого сина? Він мені ніхто.
Тому я вирішила поговорити з колишнім щодо Андрійка. Пояснила, що тепер його черга піклуватися про сина, бо мені треба влаштовувати особисте життя. На диво, Олег швидко все зрозумів та через декілька днів забрав Андрійка до себе. Мені не було страшно, бо я розуміла, що от мужик має виховувати мужика, йому буде легко. То ж рідний син.
Далі моє життя налагодилося – весілля з Олексієм, переїзд у нову, кращу квартиру. Коханий тоді достатньо заробляв і я звільнилася з роботи. Ми двічі на рік відпочивали десь закордоном на морі, подорожували Європою. Льоша подарував мені гарнесеньку іномарку, шуби, возив у дорогі ресторани.
Але потім ця пристрасть кудись зникла. Коханий часто затримувався на роботі. То якісь зустрічі з клієнтами, то конференції в іншому місті. Я його сиділа та чекала, як той пес чекає на свого господаря. Готувала на вечерю його улюблені страви. Але він міг прийти о 1 ночі чи навіть не ночувати.
Декілька місяців тому я дізналася, що в Олексія є молода коханка. І вона вагітна, скоро народить йому сина.
– Забирай всі свої речі. Давай, рухайся, у тебе година.
– Але коханий, чому? Я ж тебе…
– Що? У нас нічого серйозного не було. Ти мені навіть за всі ці роки не змогла сина народити. Думаєш, я захочу таку неповноцінну жінку?
Добре, що у мене була хоча б машина та однушка, в якій колись жила. Перевела туди всі речі, почала шукати якусь роботу, аби тільки з голоду не вмерти.
Ще я дуже хотіла знову зустрітися з сином. Знала, що Андрійко вже має дівчину, вони заручені та готуються до весілля. Я всі ці роки передавала йому подарунки до Чернівців, надсилала інколи модний одяг або ж дорогі гаджети.
Знайшла у телефоні його номер. У мене так тремтіли руки, я ледь могла спокійно стояти:
– Альо, це хто?
– Андрійку, це я, мама. Впізнав?
– Вибачте, але у мене нема мами. Ви помилилися номером. Більше ніколи сюди не дзвоніть.
Мене дуже засмутила така реакція сина. Невже за стільки років він зненавидів рідну мати?
Я намагалася дізнатися його адресу. Однак, ніхто з родичів не хотів говорити:
– Лілю, він вже давно тебе “поховав”. Бо ти рідного сина проміняла на якогось мужика.
– Я своє особисте життя влаштовувала.
– І що? Ти кинула його! Тепер от будеш сама на старості років.
Мені здається, що це все-таки колишній чоловік намовив Андрійка. І тепер рідний син каже, що я для нього давним-давно померла. Ну хіба це нормально?
Як мені помиритися з сином? Є шанс, що він мене знову прийме в родину?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!