Я вийшла на пенсію, зібрала речі чоловіка і відправила його до мами в село. Все життя я мріяла про розлучення і нарешті наважилася

Дуже шкодую про свої втрачені роки, адже все життя хотіла розлучитися, а наважилася лише нещодавно — місяць як вийшла на пенсію. Спершу я дуже кохала чоловіка, і коли одружувалася, була абсолютно в ньому впевнена.

Правда, до мене він остиг надто швидко і йому все життя було байдуже на наші стосунки. Протерпіла я всі роки, адже живу в селі, тут в нас розлучення — рідкість.

Стосунки погіршилися одразу після весілля, але я спершу думала, що це свекруха підмовляє сина. Я не могла і кроку зробити, поки не доведу йому до відома, куди я іду.  Він постійно мене контролював і ще скаржився: готую я погано, дітей виховувати не вмію. Перші думки про розлучення в мене виникли ще в той період.

Потім ми переїхали в місто, батьки залишили мені там квартиру. Чоловік все ніяк не міг перелаштуватися і знайти гідну роботу, тому забезпечувати сім’ю взялася я. Хоча він сів мені на шию і мав хоча б трішки проявляти поваги, контролювати мене не припинив. І тоді я зрозуміла, що це він такий, а не з маминою подачі.

Я на нього не звертала уваги, виховувала дітей, так і виросли і вже мають свої сім’ї. Тоді я подумала, що в такому віці не пасує розлучатися. Цілими днями я була на роботі, а ввечері швидко готувала вечерю й лягала спати, щоб не слухати скарги чоловіка. 

Правда все змінилося в той день, коли я вийшла на пенсію. Щаслива прийшла додому, а він мене з порога питає, коли я знайду собі іншу роботу, бо нам пенсії не вистачить. От тоді моєму терпінню прийшов кінець! Він останні роки просто сидить вдома, і навіть не думає, звідки мені гроші дістаються. То я ще на схилі літ маю думати, як забезпечити чоловіка?

Я зрозуміла, що з ним я не хочу жити далі. Молодість закінчилася, а згадати хорошого і нічого.

Тоді я спакувала йому валізу й відправила його назад в село до матері. Квартира моя, тому я можу робити те, що вважаю за потрібне. Діти на мене дуже злі, зі мною не розмовляють, захищають свого батька. Кажуть, що їм тепер за мене соромно.

Але мені байдуже, вони всі зібралися з дому, живуть в своє задоволення, а я маю це терпіти. За все життя за мене ніхто не заступився, пора робити це самій.

Повертати чоловіка я не хочу. Він мені за все життя набрид. Зараз телефонує щодня, каже, що я з глузду на старості з’їхала, свекруха телефонує, діти. Всі просто так на мене і тиснуть, щоб я його прийняла назад. Але я не хочу, і не буду цього робити. 

В мене зараз відчуття, ніби каміння з плечей скинула. 

Чи правильно я вчинила?

Фото ілюстративне

U2
Загрузка ...

цікаво

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: