Вже давно я маю дві квартири в Ужгороді. Одна – від бабусі дісталася, іншу я купила, коли з Італії приїхала. Планувала, що здаватиму її, аби мати додатковий дохід.
Та згодом син мій зібрався одружуватись і вмовив мене:
– Ну що я буду житло в інших людей винаймати. Пусти нас у квартиру, а згодом, я стану на ноги й допомагатиму тобі.
Звичайно, я погодилась. Хотіла, щоб в сина все добре було та й про онуків мріяла, але розуміла молоді без житла не наважаться на дітей.
Але тоді в нас було нормальне стабільне життя, я мала підробіток і ще трохи грошей, які залишились з Італії. Та раптом захворів мій чоловік. Я не могла опустити руки й витратила все до копійки на його лікування. Син допомогти не мав змоги, адже в нього щойно народився хлопчик. Врешті чоловік помер. А я не знала, як пережити цю втрату.
Та на мене чекав черговий удар. Раптом мене звільнили з роботи через пенсійний вік. В мене була лише щомісячна виплата в 4500 гривень. Ледве кінці з кінцями зводила. Я все чекала, коли ж вже фінансова ситуація в сина покращає. Розраховувала на його допомогу. Та марно. Хоча він полюбляв вихвалятися, що має зарплату у 2 тисячі євро, мені з тих грошей не діставалось нічого. Лишень цукерки міг придбати, коли приїжджав.
А одного разу в мене зламалася пральна машинка. Я – людина вже не молода, прати руками мені дуже важко. Тож зателефонувала синові:
– Допоможи пралку купити. Я знайшла дешеву, всього 7 тисяч гривень.
– Так візьми в кредит. Розумієш, я щойно дружині телефон купив, взагалі грошей нема. Або зачекай трохи.
– Та я вже давно чекаю, та допомоги від вас нема. Може хоч поховаєте пристойно.
– Ти не розумієш, нам дуже важко. А ти одна, що тобі треба?
Ці слова мене образили. А наступного дня просто в місті зустріла невістку. Вона йшла з салону кваси, вся нарядна і гарна, фотографувалась на свій новий телефон.
– І скільки такий коштує? – Не витримала я.
– 75 тисяч гривень!
Я мало не впала. Ну, як такі гроші можна витрачати на ці дурниці. І заради чого? Невже старий телефон не дзвонив? Тоді я прийшла додому і прийняла важке рішення. Наступного дня зателефонувала дітям і сказала:
– Або ви платите гроші за оренду, або вам доведеться переїхати.
– Ти що? В нас діти малі.
– Нічого, ви ж гарно заробляєте.
Вони переїхали й тепер зі мною не говорять, навіть внуків не привозять. А я пустила у квартиру переселенців, які охоче платять 10 тисяч гривень. Для мене це величезне полегшення. Хочу навіть ремонт розпочати. Але страждаю через докори сумління – невже я помилилась?
Треба було виганяти дітей чи ні?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!