Свого сина я виховала самотужки. Чоловіка не стало давно, а підтримки чекати не було від кого. Тож з трирічним дитям я починала життя із самого початку.
Мене завжди попереджали, що жити потрібно передусім для себе, але я все своє життя присвятила В’ячеславові.
Доводилося важко працювати, бо з грошима було трохи скрутно. Доки я намагалася забезпечити хороше життя синові, він встиг вивчитися, закінчити університет, одружитися. Тепер він уже сам працює й дбає про власну сім’ю.
Я з впевненістю можу сказати, що дала В’ячеславові все, що могла. Він і справді мав усе, що потребував. Єдине, на що мені не вистачило часу – назбирати йому на квартиру.
Тому після заручин зі своєю обраницею мій син жив у моєму домі. Краще, ніж орендоване помешкання, на яке йде чимало коштів. Однак вживатися з невісткою нам вдавалося дуже важко. Ми часто сварилися, не могли поділити побутові обов’язки й це неабияк напружувало загальну атмосферу в будинку. Втім, інших варіантів не було. Доводилося миритися і вчитись іти на компроміси.
Згодом я стала бабусею вперше, а через деякий час – вдруге. У нас тепер було дуже тісно для сім’ї із 5 людей, тому В’ячеслав вирішив взяти кредит і купити власну квартиру.
Разом із переїздом закінчилася і фінансова підтримка з боку сина. Колись він щедро віддячував за те, що я самотужки поставила його на ноги, але тепер усе різко припинилося.
Доки я працювала й мала хоча б якийсь дохід, то проблем не було ніяких. Я навіть тішитися почала, що все так налагодилося. Але коли мені довелося піти на пенсію, то мені заледве вистачало 3,5 тисячі на місяць. Майже все йшло тільки на комунальні послуги. Тож і виходило, що часом навіть їсти не було що.
Зате в сина все налагодилося. Він працював на хорошій роботі і мав непогані гроші. Зараз вони з невісткою живуть у власній квартирі. Нещодавно авто придбали. Навіть за кордон щороку їздять.
От мені б таке життя тепер. Жаль тільки, що про рідну матір вони зовсім забули.
Якось я наважилася звернутися до них по допомогу. На що мені відповіли: грошей мало, дітей годувати треба.
Мене це неабияк образило. Я навіть судом синові пригрозила. Знала, що йому все ж таки присудять аліменти.
Взагалі В’ячеслав зобов’язаний мені допомагати. Я все життя присвятила йому і жодного разу нікому навіть не казала, як важко мені це далося. Зате в сина на мене тепер ні часу, ні грошей немає.
Я все це йому й висловила. Через це ми з сильно посварилися.
Зараз я з ним навіть не зідзвонююся, а про те, щоб бачити онуків, взагалі мовчу.
Якось я хотіла перестріти малечу біля школи. Але це помітила невістка і я знову отримала порцію образ у свій бік. Втім, і досі не збагну, у чому я винна?
Власному синові я віддала все. Зате йому на мене байдуже. Хіба це правильно? Хіба я не заслужила від нього допомоги на старість літ?
На чиїй стороні правда, як гадаєте?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!