Після закінчення університету я планувала залишитися у Львові. Мені дуже подобалося місто, його архітектура, Площа Ринок, історія. За роки навчання прикипіла до нього.
Однак, надовго я тут не затрималася. Роботу в місті знайти було просто нереально, особливо за фахом. Я відвідала понад 20 співбесід, але всі директори просто сумно махали головами. То стажу замало, то занадто молода для колективу, то вже знайшли заміну. У мене були деякі заощадження зі стипендії, але вони швидко закінчилися.
Тому восени я повернулася в село до батьків.
– О, нарешті помічниця приїхала наша! – раділа мама та одразу продиктувала мені список справ.
Для батьків я була додатковою робочою силою. Зранку прокидалася, вмивалася та бігла на город чи в поле. А потім до корів, кізоньок, курчат. Настільки була втомлена, що могла навіть над каструлею з борщем заснути. Батьки щодня вигадували мені нові завдання, і Борони Боже забути щось зробити. Це одразу починалися сварки, скандали, докори, що я така лінива пані та геть від рук відбилася.
Але мені пощастило все-таки знайти роботу онлайн. Я перекладаю тексти, редагую матеріали, перевіряю їх на помилки, вичитую все. Платять мені досить добре, як для села – 15 тисяч гривень. Цих грошей мені вистачало, аби відкласти на новий телефон, одяг, косметику.
Однак, батьки все одно вважали мене жахливою ледаркою. Ну от просто таких ледарів ще світ не бачив:
– Ти дивися на неї, знову у свій ноутбук втупилася. А то свиням їсти робить? А хто корову подоїть?
– Мамо, я працюю. Ввечері тобі допоможу.
– Так допоможеш, що я краще сама зроблю. Ото пощастило таку донечку мати.
Мама встигла навіть всім сусідам розтриндіти, яка я погана помічниця. Звісно, про мене покотилася не дуже добра слава.
Якось у жовтні у нас протік дах через негоду. То мама заявила, що саме я повинна дати гроші на ремонт.
– А чому я? Давайте половину оплачу, а половину ви.
– Йой, люди добрі, то ти з мене ще гроші хочеш тягнути? Боже, де твоя совість?
Все-таки я заплатила за ремонт будинку. І у батьків ввійшло у звичку – тягнути з мене гроші. То треба за комунальні заплатити, то купити нові дошки для сараю, то дати гроші, аби вони поїхали на базар та купити молочних поросят.
І місяць тому у мене тріснуло терпіння, чесно. Я просто зібрала речі та переїхала знову до Львова. Разом з одною дівчиною орендую двокімнатну квартиру.
Але я знаю, що за законом колись маю отримати батьківську хату. Там жила покійна бабуся Стефанія і вона переписала весь спадок на мене. Тому я пішла до нотаріуса та написала заяву, що претендую на половину хати та городу. Якраз вистачить грошей на власне житло, без кредитів та іпотеки.
Тільки батьки таку істерику закатали, коли їм прийшли документи. Почали телефонувати до мене з різних операторів, погрожувати, і врешті-решт просто зреклися.
Ви можете подумати, що я погана донька, що хочу батьків залишити без даху над головою. Однак, зараз я думаю тільки про своє майбутнє. Побачила, що село – це просто велика діра, де нема майбутнього. І я не хочу так провести своє життя, у багнюці, на городі біля корови чи свині.
Тим паче, хата належить мені. Братів та сестер я не маю. Тому не розумію, чому батьки аж так на мене образилися?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!