Ми з чоловіком родом з невеличкого села Красногірка, Житомирська область. Спершу, як ще були малі, то товаришували довго, а потім почали зустрічатися. Так любили один одного, що навіть вступили разом до Тернополя в університет.
Так ми прожили у Тернополі майже 10 років, купили тут квартиру, діточок народили. Батьки час від часу приїздили до нас у гості. Хоча Тернопіль невеличке місто, але дуже красиве та затишне. Тут і озеро є, парк, вулички, ресторани.
Однак, декілька місяців тому чоловіка підвищили на роботі та перенаправили працювати до Львова. Його фірма має філіали по всій Україні та Святослав мав керувати відділом у Львівській області. Ми без вагань вирішили переїхати, адже відстань між областями не така вже й велика. Тим паче, нам вийшло швидко продати квартиру та купити нову у Львові.
Ми ще не встигли за перший тиждень обжитися, перевезти меблі та купити щось для квартири, як свекруха із зовицею почали напрошуватися у гості:
– Та ми на вихідні приїдемо, переночуємо та поїдемо додому. Привеземо вам гостинців з села, все домашнє.
– Добре, але у квартирі ще такий безлад, коробки розкидані.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Ольга Василівна та Світлана приїхали, але без обіцяних гостинців. Я у п’ятницю весь день провела біля плити, готувала їм їсти, потім ще прибирала до 2 ночі. Але родички захотіли, аби я провела їм екскурсію містом, хоча сама ще добре Львів не вивчила.
Ще й дорогі сувеніри їм купила. Тільки свекруха постійно дорікала, як їй не зручно ходити на підборах по бруківці. Дійсно, вона не могла на перед подумати, що одягнути.
Я знала, що свекруха та зовиця мали квитки на вечірній потяг у неділю. Однак, вони не поспішали пакувати валізи.
– Ви не запізнитеся на потяг?
– Нащо? Ми вчора здали квитки, поїдемо аж у середу. Ще пару дів погостюємо.
Знаєте, от не дарма люди кажуть “гості – то як риба, на 3 день вже починають погано пахнути”. Зовиця користувалася моєю косметикою та парфумами, бо свою “забула випадково у селі”, утворювалася черга до ванної кімнати та туалету. Я вже мовчу про те, що треба їх годувати. Звісно, ніхто мені не допоміг ні посуд помити, ні поприбирати чи бодай сміття винести.
Тим паче, квартира у нас невелика, всього 2 кімнати. Тому діти спали з нами в одному ліжку, а свекруха та зовиця ночували в дитячій.
Але на цьому наші проблеми не закінчувалися. Свекруха все одно приїздила до нас щосуботи. То каже, що за онуками скучила, хоче передати продукти з городу. Але приїздила без подарунків та не приділяла увагу онукам.
Здавалося, що вони навмисне чергуються – тиждень мама, тиждень сестра. Чоловік тоді часто затримувався на роботі та працював навіть по вихідних, тому я сама проводила час з такими “гостями”. Це ж треба у квартирі поприбирати, приготувати їсти. Ми навіть з дітками не могли провести вихідний у кафе чи в кіно, бо родичі заважали. Я почувалася якоюсь прислугою у власній квартирі! Те зроби, то подай, туди відведи.
Нас часто друзі з Тернополя кликали у гості, батьки просили приїхати до села. Але ми не могли через свекруху та зовицю.
Я вже просто не хотіла їм двері відчиняти. Але де вони будуть спати? Під дверима на килимку чи що? Ще не вистачало сварок, аби всі сусіди чули ці крики. Легше було їх пустити додому, ніж заборонити приїздити. І як вони самі не втомилися з села до Львова їздити? То ж 5 годин автобусом в одну сторону. Певно, їх нахабство не знало меж та заборон.
Тому ми з чоловіком вирішили їх добряче “провчити”. Вигадали, що будемо вдома робити ремонт.
От свекруха тоді зателефонувала до мене:
– Слухай, я на завтра взяла квитки, потяг прибуде десь о 10 ранку. Приїдь, зустрінеш мене.
– Як добре, що ви попередили! А я якраз думала, хто мені допоможе шпалери знімати?
– Які ще шпалери? Тобі щось наснилося.
– Ні. Ми ж ремонт затіяли. Не хочемо зайвий раз переплачувати майстрам, а ви якраз зателефонували. Ми почнемо зі спальні.
Відчувала через слухавку це ніякове мовчання свекрухи. Вона точно не очікувала, що ми запропонуємо так “весело” провести вихідні:
– Ой, знаєш, я згадала, що маю…
– Справи? Так вони почекають, а ремонт ні. То що, коли вас завтра зустріти?
– Я не приїду, геть забула. Сусідка просила зайти. А ще маю на забар поїхати. Біля хати стільки роботи. Ну ви якось без мене там порайтеся.
І вже місяць у нас чистий спокій. Свекруха наче забула наш номер телефону. Певно, боїться зайвий раз про себе нагадувати, аби ми не припахали її до уявного ремонту.
Звісно, брехати рідним не можна. Але хоча б так ми нарешті позбулися нахабних гостей!
І дуже цікава ситуація вийшла – як допомогти з ремонт, то свекруха і зовиця не можуть. Але щотижня приїздити у гості полюбляли. От яка у мене “весела” сімейка.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!