Тато помер, коли мені було всього 12 років. Та ненька не надто горювала, відразу взялась за пошуки нового чоловіка. І бажано заможного. Так у нашому житті з’явився Віктор. Підприємець, котрий мав дружину і двох дітей. Та маму це не зупиняло. Вона сміливо увела його. Пів року вони зустрічалися потайки, а тоді одного прекрасного дня прийшов до нас з валізами.
Віктор поводився жахливо, відразу почав командувати. Мама ніколи не втручалась, навіть навпаки, казала мені, щоб я терпіла мовчки.
Ви не уявляєте, як було важко. Віктор міг накупити делікатесів, але сказати, що я не маю їх їсти. Він не дозволяв мамі давати мені кишенькові гроші та платити за гуртки. Минуло два роки і ненька якось сказала:
– Розумієш, нам уже важко. Колишня відсудила у Віті майже усе. Ти мусиш пожити трохи в інтернаті! Але скоро ми тебе заберемо!
Уявіть навіть без вітчима ми бідними не були. Як можна було мене відправити в інтернат, де перебували діти з де бідних і поганих сімей. Я почувалась зрадженою. В інтернаті провчилась рік, мене дуже ображали, це було жахливо. А тоді я вирішила вступити до технікуму, аби покинути це місце.
Я вступила на державне відділення, вивчилась на бухгалтера. В 17 років вже працювала. А згодом продовжила навчання на заочному в університеті. В 20 років я вже гарно заробляла і ні від кого не залежала. Та коли отримала диплом – не мала, де жити. І якось зустріла дядька, розповіла йому все і він дуже здивувався:
– Ти ж розумієш, що половина батькової квартири – твоя! Ти можеш жити там спокійно. Віктор не має права тобі щось вказувати.
Я подумала, а й справді. Тож повернулась додому. Мама дуже здивувалась, натякала, що місця бракує. Та тоді я прямо сказала, а як мене не пустять – приведу поліцію. Вітчим відразу заявив.
– Щоб ти мої харчі не брала і на комунальні давай. Доросла дівка не сидітиме в мене на шиї!
Я вирішила, що навіть на кухню не заходитиму. Купила невеличкий холодильник у свою кімнату, а також чайник. Обідаю я однаково в їдальні біля роботи. А так – скільки там мені треба?
Так ми прожили рік, я намагалась взагалі не бачитись з мамою і Віктором. А тоді сталося непередбачуване. Вітчим збанкрутів, він втратив все і зовсім не мав грошей. Мама ж роботу шукати не поспішала. І тоді я якось помітила, що продукти з мого холодильника зникають. Вирішила спитати прямо.
– Ви крадете мої харчі?
– Що значить краду. Я тебе годував скільки років? Можу брати все, що хочу!
– Ні, ви роки живете в моїй квартирі і не платите!
Він зніяковів. Минуло кілька днів. Я поїхала на роботу, а тоді згадала, що забула теку з документами. Повернулась і побачила вражаючу картину. Вітчим щось шукав в моїй квартирі.
– Що ви тут робите?
– А ти чого прийшла?
– Це мій дім. Я помічала, що зникають мої гроші. То ви брали?
– Та як ти смієш?
Ми посварилися, я пригрозила поліцією. А вже на вечір встановила на двері замок. Минув місяць і мама збагнула, що їй не до вподоби тягнути Вітю. Вона його виставила. А тоді прийшла до мене.
– Доню, я так помилилась! Але з ким не трапляється? Пробач!
– Мамо, я ніколи не пробачу! І на гроші мої не розраховуй. Ми чужі люди. Щойно я зможу – переїду, а кімнату цю здам. Так що готуйся!
– Але ж я тебе народила і виростила!
– Мені дуже шкода, що така в мене мати.
Відтоді ми живемо, як чужі. Ненька бідує. І знайти нового спонсора в такому віці не так вже й просто. Я економлю на всьому, адже збираю на житло. Нещодавно прийняла важливе рішення:
– Мамо, я хочу продати квартиру!
– Як так? Я дозволу не дам.
– Доведеться тоді в суд йти. А ти грошей не маєш, тож нічого не доб’єшся. Продамо і ти купиш собі щось на околиці.
– Як ти можеш з мамою так чинити?
– Ну, якби була ти старша – відправила б в будинок для літніх, та поки не можу!
Мама розповідає усім, яка я жахлива людина. Та мені байдуже. Нехай каже, що хочу. А ви що б робили на моєму місці?