Я вирішила провчити своїх дітей, які тільки й чекають, що я піду у засвіти, а мою квартиру вони розділять між собою.

Я вирішила провчити своїх дітей, які тільки й чекають, що я піду у засвіти, а мою квартиру вони розділять між собою.

Я прожила важке життя. Постійно працювала на заводі, щоб діти мали все необхідне. З роботи отримала квартиру, в якій і жили з чоловіком. На жаль, мій Сергій рано покинув мене, загинув на будові. Дітей ростила далі сама.

Всяке було – і грошей не платили, і часи важкі, але я намагалась давати всьому раду й гідно виховати своїх сина та доньку. Зараз вони вже дорослі.

У Сашка є дружина та син. У Каті доросла дочка та 10-річний син.

Я завжди вважала, що прожила гарне життя, бо хай там що мала люблячих дітей та чудового чоловіка.

Але з роками діти показали мені, ким вони є насправді.

Сашко і Катя вирішили, що моя квартира уже належить їм і сварились за неї за кожної нагоди. Їх не зупиняло те, що сварки були при мені і я все чула. Кожен доводив, що йому квартира потрібніша.

– Ти чоловік і сам маєш подбати про свою сім’ю , а мені квартира потрібніша – казала Катя.

– То нехай тоді і твій чоловік про житло для вас потурбується – відповідав Сашко.

– У мене вже дочка доросла. Скоро свою сім’ю збудує, то нехай квартира їй буде.

– Ще чого, у мене теж є дитина.

Це все було завжди з криками та погрозами. Єдине їм заважало – я. Діти довго думали, що ж робити зі мною, щоб звільнила квартиру. Рішення прийшло «чудове».

– Мамо, ми тебе перескелимо до будинку літніх людей. Там про тебе потурбуються професіонали. Будеш під наглядом лікарів. Це дуже важливо у твоєму віці – говорила мені донька.

– Так, там хороші умови. Я б і сам там жив, але не приймуть через мій вік. Я ще для них молодий – підтримував її Сашко, жартуючи.

Я ж навідріз відмовилась переїжджати. У своїй квартирі я прожила усе життя, то й померти тут хочу, а не в чужих стінах.

Коли я повідомила своє рішення, діти відмовились оплачувати доглядальницю, яка до мене приходила, бо самі вони бували у мене рідко. Такого від них я не чекала. Не думала, що мої діти виростуть черствими людьми, які цінують лише гроші.

Пошепки

На мій подив доглядальниця Ліза знову прийшла.

– То виходить діти мені збрехали? Вони і далі оплачують твої послуги.

– Ні – сказала Ліза. – Це я сама вирішила і далі вас навідувати та допомагати. Бо знаю, як важко людині вашого віку самій. До того ж я до вас звикла й полюбила. У мене рідніше вас немає нікого – договорила Ліза і сумно посміхнулась.

Вона мені розповіла, що є круглою сиротою. Її батьки загинули в автокатастрофі 5 років тому, а більше родичів вона не має.

Ліза жила в гуртожитку та працювала в магазині. Мене вона не покинула, а постійно навідувала та робила всі хатні справи, говорила зі мною, купувала ліки. Часто була втомлена після нічних змін у магазині, але все одно приходила.

Мої ж власні діти про мене і не згадували. Лише одного разу прийшла онука, щоб розтопити моє серце і переконати переписати на неї квартиру, та я її прогнала.

Син і взагалі ледь не вбив мене. Проїхав біля мене машиною на шаленій швидкості, що в мене стався серцевий напад. Тоді сам відвіз до лікарні, де я пролежала майже місяць.

Ніхто мене не навідував, лише Ліза. Вона ж і купувала всі необхідні ліки.

Після цього випадку я вирішила, що свою квартиру залишу Лізі. Оформила всі необхідні документи та повідомила про це саму дівчину.

– Ви що, не потрібно. Я ж не через квартиру це все – говорила вона.

– Я знаю. Знаю і те, що нікому, окрім тебе, я не потрібна. Ти теж для мене стала рідною, тому не відмовляйся. Коли прийде час, я прошу тебе не віддавай квартиру моїм дітям. Вони того не варті, а ти так. Нехай це буде для них сюрпризом.

Дівчина плакала. Вона не очікувала, що хтось про неї потурбується. Тоді пригорнулась до мене і тихо прошепотіла:

– Тільки не покидайте мене. Живіть іще довго-довго. Не хочу знову бути сама.

Отак у мене вийшло, що рідним дітям я не потрібна, а чужа дитина стала мені рідною.