Моя донька пішла цього року в 1 клас. І ми віддали її в хороших ліцей у центрі Львова, купили все необхідне. Я навіть записалася в батьківський комітет класу.
Однак, вже у п’ятницю після занять класний керівник попросила всіх батьків, бабусь чи інших родичів залишитися. Ну і я, як голова комітету, мала бути також присутня в першу чергу.
– Отож, я хочу з вами дещо обговорити. Ви знаєте, що у нашому класі є один хлопчик, Коваль Павло. Родина біженці, перебралися нещодавно до Львова з Покровська. І, знаєте, вони тут орендують житло, батько працює на 2 роботах, а мама ще в декреті. У них взимку двійня народилася. Самі розумієте, як родині важко. Я помітила, що у Павлика зношена спортивна форма та ручки на портфелі порвані. Можливо, ми б могли їм допомогти.
– Як? Перетворитися на благодійний фонд чи що?
– Ну не зовсім. Ви можете по 500 гривень скинутися для Павлика. Для вас це не проблема, а родині буде приємно.
Я вже була готова діставати зошит та гаманець, але раптом одна “мамаша” пискнула
– Ще чого?! Їм держава повинна допомагати! Вони ж біженці. А я тут до чого?
До речі, це була дуже багата матуся. Їздить на дорогому позашляховику, а чоловік ледь чи не права рука нашого мера Садового. Бачила її фото у Фейсбуці – брендові речі, закордоном постійно відпочиває. І чоловік туди також їздить, певно, зробив якийсь дозвіл.
Ну, тобто очевидно, що в цій родині чималі кошти крутяться і 500 гривень не проблема. Тим паче, на благі справи.
– Я взагалі не розумію, як така дитина попала в цю школу! Якщо у них нема коштів, то нехай вчаться десь інше. Я не повинна чужих дітей утримувати, я їм навіть не нянька.
– До речі, я хотіла про вашого Богдана поговорити. Він дуже зачіпає Павлика у школі, постійно штурхає, заважає на уроках. Саме Павлика, інших навіть не чіпає.
– Ну бо моя дитина, напевно, так показує, що йому тут не місце. Це елітний ліцей у центрі Львова!
Мене така поведінка обурила. Інші батьки були також шоковані. Наче от ми живемо в якомусь вигаданому світі, де дітей судять за батьківськими статками, просто сміх.
Аж раптом з-за парти стає один чоловік, такий досить кремезний, але з перемотаною рукою. Підходить до парти, за якою сиділа та “мамаша” і кидає їй ледь не в обличчя гроші.
– Ти б свою пащеку перекачану краще б прикрила. У нас кожна дитина має право на освіту. Може тобі б також з сином походити, розуму набратися.
– Ви взагалі що собі дозволяєте?! Ви знаєте, хто мій чоловік!? Та він права рука Садового!
– Ой, таких, як ви я не боюся. Лиш нещодавно зі Сходу повернувся. Думаєш, я там не надивився на таких сміливців з того боку війни?! А твій чоловік ще буде мені дякувати та руки цілувати, бо я там його дупу прикривав з автоматом.
І ця історія закінчилася дуже цікаво – вже наступного дня я дізналася, що та мамаша забрала свого елітного сина з нашого ліцею. Ще й такий скандал влаштувала у кабінеті директора, мовляв, родині погрожував якийсь військовий-неадекват.
А Михайло (так його звали) відмовився забирати ті кошти. І так вийшло, що якраз моя донечка сидить за партою з його сином. Хоча ми з батьками скинулися не по 500, а по тисячу гривень. Тільки військовий покрив всі витрати
– Ви не знаєте, що люди там пережили. Ви не уявляєте, що таке – дивитися, як у твою домівку влучає ракета. А я це бачив, розумієте? І мене то болить найбільше, – казав Михайло.
Я маю велику надію, що наш цвіт нації, наші кохані дітки виростуть такими ж, як і Михайло. Хочу, щоб в них, перш за все, було велике добре серце! І вірю, що у школі їх цьому точно навчать.